Читати книгу - "Пілот трансгалактичного"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Коли засвітилася настільна лампа і Паустовський скинув плаща, він помітив, що помилився на станції, коли, ще не пізнавши письменника, дав йому шістдесят років. Помітив помилку не тому тільки, що знав: Паустовському недавно минуло сімдесят п’ять років. Про це говорила і зовнішність письменника при яскравому світлі лампи. Але разом з тим бачив, що він ніби пульсує в письменникові, він був одночасно і юним, і старим. Зрозуміти, чому це так, було ще важко, надто куций життєвий багаж був за плечима, надто мізерні цінності були створені ним, щоб пізнати значення віку. І він примирився з нерозгаданою загадкою, примирився, щоб потім раз по раз повертатися до неї: була ж бо вона віднині поставленою.
У темному светрі, що облягав сильне тіло, Паустовський здавався ще вищим; навіть тоді, коли сів на ослінчик і, трохи нагнувшись уперед, заходився чистити рибу. Вони ще майже нічого не сказали один одному, а Паустовський попросив читати вірші. Він зовсім не здивувався і одразу ж, не роздумуючи, почав з Пушкіна. Не було єдиної теми, переходи від одного поета до іншого були тільки в паузах, але це не порушувало потоку: за гарячим Пушкіним ішов Лєрмонтов, апокаліптичного Рембо змінював полонений безмежжям всесвіту Тютчев, проступав врубелівськими відтінками Блок, означався потужною роботою думки Заболоцький. Потім, ніби відпочивши по довгій паузі й осмілівши, почав знайдене в поїзді:
Одне вікно світилося вночі, Тільки одне світилось в тіні Сонця. Воно жило із полум’я свічі, Свіча з Землею мчали світом сонним. Вона жовтіла, плавилась, потім На віражах здригалася од вітру. І горобини коливалась тінь, В нас на стіні окреслюючи віти. Моя рука — ом’язнений важіль - В твоїх плечах знайшла опору палко. І яблука, порвавши дріт тяжінь, В кутку осіннім листом свіжо пахли.Вони б уже розбіглися усі, Коли підлогу палубко хилило — їх Час тримав-годинник на руці Відцокував споріднення хвилини.
Саме тоді він остаточно впевнився, що при Паустовському не соромно торкатися великого і малого, була б тільки щирість і чесність. І все було просто. Не задумувався, чого Паустовський покликав його з собою, чому письменник здогадався, що випадковий незнайомець може читати вірші. Знав, що розуміння цього прийде пізніше, а зараз, як не гірко, не міг перескочити через власну голову.
Він цокотів до відстаней і мір, Він відзначав, що ми йдемо від світу. І наші тіні сходили до зір Зі швидкістю навіженою світла. І десь у безкінечній глибині Одне вікно світилось в тіні Сонця. І там оце летіла — наша — ніч, Й ми починали мчати світом сонним. Ми починали жити кожну мить, У люстро простору уписані навічно й туманностей замежних сизий вир Незмигно придивлявся нам у вічі.Паустовський і на хвилю не припиняв роботи. Коротким ножем він чітко й акуратно продовжував чистити рибу.
І він заздрив оцьому вмінню жити водночас і миттю і вічністю.
Все далі й далі… В русі без кінця Обрамлена у віти горобини, Назавжди залишалася оця Височина, яку ми народили. О неба плесо, від зірок рябе! Поміж сузір’їв загубилась свічка. Коли і де знайдемо корабель, Аби звитяжити шалену швидкість світла? Аби тоді залишити з нічим Тяжіння силу, нерозривне коло, й догнать вікно, що світиться вночі, І знов з Землею мчати світом сонним.Він ліг спати в сусідній кімнаті, крізь нещільно прочинені двері проникала вузька смужка світла. Паустовський ходив по кімнаті, і старі соснові дошки скрипіли. Від тихого скрипу смужка світла сріблішала.
Він лежав і намагався пригадати, як починається’ «Повість про ліси». Був там старий будинок, скрипіли’ сухі дошки підлоги, і Чайковський намагався ходити безшумно. А потім брав ноту на роялі і прислухався, як резонує від того будинок. Не міг скласти рядки, як це було у ПаустовськОго. Було тільки співпереживання.
І ще було розуміння, чому Паустовський вибрав музичний будиночок. Паустовський переживав те, що і його герої. Жив їхнім життям. Присутність його була в усьому. І навряд чи обручка є символом втрат.
Йому здавалося з тих пір, що глухий голос Костянтина Георгійовича живе в травах, соснах, небі, в зустрічних незнайомих. То був голос доброти й сердечності.
Він знав: якщо доживе до часу, коли зможе «перестрибнути через власну голову», напише повість «Золота обручка».
За сніданком Паустовський розпитав про його життя і наміри. Попросив залишитися на кілька днів.
— Я пообіцяв своїм домашнім, що сам нікуди далеко не заходитиму, — говорив Костянтин Георгійович. — А тут є озеро в лісі, кілометрів за тридцять. Мабуть, ми й махнемо туди днів на два-три, так?
І тепер вони сиділи з вудками над зеленою водою лісового озера, зрідка перекидаючись словами. Таких зосереджених рибалок, як Паустовський, він ще не бачив. То була особлива зосередженість: як для Бальзака кава або для Олексія Толстого люлька.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пілот трансгалактичного», після закриття браузера.