Читати книгу - "Пілот трансгалактичного"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
на тридцять три двори),
а до мене підійшов пастушок,
як з картин пейзажистів:
вигорілий чубчик,
благенька сорочка, штани закасані,
ноги босі.
Він ввічливо привітався
і відігнав корів од корабля,
а на червону аж замахнувся
палицею.
Потім сказав,
що коли я не пущу
корів у шкоду,
він збігає за бригадиром,
дідом Степаном,
той запряже лінійку,
поїде на центральне
дворище,
а звідти подзвонять
у район,
а районне начальство
вже скаже,
що робити
з ракетою і мною,
інакше мені довго
доведеться морочитись,
бо люди зараз
на скиртуванні
і сюди не прибіжать.
«Знаєш, тезко, -
сказав я йому, -
моє начальство
вже знає все.
І не треба
турбувати діда Степана,
у нього клопоту досить -
навіть з тією ж
таблицею множення.
Давай відпочинемо краще».
І ми сіли на траву
в тіні стабілізатора.
Він витягнув
зелену пляшку
з молоком,
двоє яєць,
сіль, і хліб,
і цукор,
зав’язані у вузлик.
А я пригостив його
їжею з тюбиків,
якими він
безмежно зацікавився,
і сказав,
що ось настане осінь,
він допоможе матері
трусити буряки,
а мати йому дасть
карбованця,
і якби в магазині
трапились такі тюбики,
він би всього його витратив,
але в магазині
тільки й можна купити
пряників.
Такий це хороший був хлопчина.
Ось у дядька Сашка,
казав,
трактор «Універсал» теж гонористий.
Стане посеред поля -
і не заводиться.
Тоді дядько Сашко
копне його чоботом
і спить півгодини в борозні.
А потім
крутоне ручку -
і «Універсал» заводиться,
Так що й з моїм кораблем,
може, подібне сталося.
І справді,
коли я копнув черевиком
стабілізатор,
двигун запустився,
вся апаратура запрацювала,
як слід.
І я, звичайно, злетів
без сторонньої допомоги,
взяв курс на космодром.
А на гачку в торбинці
поколихувалися
зелена пляшка з джерельною водою,
хліб і сіль -
на випадок,
коли корабель
знову зіб’ється
з ритму.
«Колумб» продовжував розгін, поступово наближаючись до субсвітової швидкості, а Горбач пережив стан, досі невідомий йому і незвичний. Порівнював себе колишнього і теперішнього. Далебі, зараз він не був схожий на того пілота, що з початком роботи двигунів ставав зосередженим до краю і чітким у рішеннях, реагував на найменшу зміну ситуацій — від цього залежало успішне подолання простору, швидке повернення додому. І простір, і час укладалися в більш-менш звичні рамки.
Почував нині себе схвильованим і спокійним водночас. Поліванов навіть міг би сказати — напіврозмагніченим, але цього разу товариш би дещо помилився. Горбач так само чітко виконував роботу. Він тільки дивився на неї зараз по-іншому. І це почалося ще на Землі, коли зрозумів, що це його останній політ.
Настав той час, коли людині випадає зробити найбільше у своєму житті і вже далі, навіть якби він не покинув астронавтики, він не дозволить йому замахнутись на щось вище, ніж те, що має зробити тепер.
Завдання, запрограмоване в блоках кібернетичних машин, усно отримане в директораті (данина етикету) укладалося, як мета, всього в кілька слів: наскільки людство, як єдиний організм, може розвиватися в просторі й часі і що може чекати нас попереду.
Скоро вони на власному досвіді пересвідчаться, чи справді Простір і Час обмежені розбіганням Галактик і, коли так, то підтвердиться теорія, що після «розбігання» почнеться процес стискування, врешті, вся матерія зіб’ється в шмат надгустої речовини, доки новий вибух знов не розкидає матерії туманностями, галактиками, зорями, планетами… розумом. І цей вічний процес руху матерії давно вже аксіома, умови буття. Але ніхто не знає, і не знатиме Горбач з товаришами, які і дані вони не зібрали, чи всі цикли схожі — бодай в основному — один на одного.
Коли схожі, то і я, саме я, вже повторювався безліч разів, тільки те й роблю, що повторююсь, а це може означати лише одне — в миті я вічний.
Уявлялося, що він серед усіх існуючих і веде розмову. Давайте уявимо, думав Горбач, давайте уявимо, що ми підійшли до періоду, коли почалося збігання Галактики (цей період настає раз на кілька десятків мільярдів років — років звичних, земних…). Що ми станемо робити, знаючи, що нас чекає?
Кожен з нас знає, що помре, але від цього не залишає своєї діяльності, бо людина не живе сама по собі, вона частина велетенської системи, і з її смертю система не припиняє свого існування, а от без діяльності кожного з нас, без нашої жертовності, ця система загинула б у зародку. Але тут має зникнути вся система. То чи криється тут, в «кінечності» її,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пілот трансгалактичного», після закриття браузера.