Читати книгу - "Первісна. У вирі пророцтв"

— Не верзи дурниць, хлопче! — суворо мовив він. — Ми такі ж діти Дивові, як і решта людей.

— Але Тиндаяр…

— І що Тиндаяр? Хіба тебе не вчили, що весь безмежний Всесвіт створено Всевишнім? На відміну від багатьох інших реліґійних доґматів, це чиста правда. Великий Див створив усе суще — зокрема й Тиндаяр. І навіть увесь Ан Нувін.

— Його захопив Китрайл!

— Так, захопив. Саме захопив. Китрайл тут не господар, а просто загарбник. Ан Нувін не належав йому споконвічно, на початку часів він був частиною Царства Дивового. І врешті знайшлася людина — молода жінка, дівчина, — яка повстала проти Темного Володаря. Їй було лише одинадцять років, вона була ще дитиною, коли кинула виклик Китрайлові на його ж території й відібрала в нього частину влади, частину сили. — Всередині Йорверта аж тіпало від страху. Якщо ці слова зараз чують демони, то всі попередні нічні жахіття видаватимуться йому невинною дитячою страшилкою порівняно з тим, що чекає на нього наступної ночі… — Крізь захисні чари ти маєш відчувати, як довкола тебе вирує енерґія. Зазвичай її називають темною — ну й нехай, назва не має значення. Як і все у Всесвіті, темна енерґія також є творінням Дива. Інша річ, що Китрайл наклав на неї свою брудну, злодійську руку. А хіба це гріх — забрати в крадія те, що він отримав нечесним шляхом?

— Ну… мабуть, не гріх, якщо обернути здобуту силу на добро, — ухопився за цю думку, мов за рятівну соломинку, Ківан. — І не служити Китрайлові, не коритись йому, а боротися проти нього, проти тих, хто насправді служить йому, творить на землі зло.

„Елвен, я виконав половину твоєї роботи. Сподіваюсь, ти оціниш це…“

— А ми й боремося. Проти Конґреґації, яка сіє ненависть та розбрат і тим самим прислужує Китрайлові. Наша боротьба його бісить, він аж нестямиться з люті, тому надсилає до мене демонів з погрозами. Та я їх не слухаю, не корюся їм і продовжую боротися.

„А може, це правда? Може, через те вони й напосідають на мене — бо поборники, самі того не розуміючи, грають на руку Ан Нувінові, тому становлять для Володаря куди більшу цінність, ніж кількадесят нових чорних чаклунів…“

— І ви вбиваєте тих демонів?

— Ні, досі жодного не вбив. Вони остерігаються з’являтись у плоті та крові, приходять до мене вві сні. Але тобі не варто цього боятися.

— Чому?

— Бо в тебе чиста, невинна душа, вона зупинить демонів. А я накоїв у житті багато лихого і лише недавно став на шлях спокути.

„Дуже вдалий хід! Тепер я покаянний грішник…“

— О-о… — співчутливо протяг Ківан. — А ви ж не набагато старший за мене.

— Чому не набагато, на вісім років. Просто я на вигляд здаюся молодшим. І цих восьми років, що розділяють нас із тобою, мені цілком вистачило, щоб утнути чимало дурниць… Але не хочу про це згадувати. Мої гріхи залишились у минулому, мені пощастило зустріти людей, які вказали мені дорогу правди, честі та світла. Вони надзвичайні чаклуни, сам побачиш.

— То ви не один? Є й інші?

— Так, є. Я вже казав тобі про жінку, що повстала проти Китрайла й завдала йому поразки. Від самого початку вона мала двох вірних послідовників. Я став третім, а ти, якщо захочеш, будеш четвертим… Тільки не квапся відповідати, зачекай до зустрічі з нею. Зараз ми підемо до неї. Тримайся за мене, щоб не заблукати. І нічого не бійся.

Хлопець міцно вхопився рукою за його лікоть, і вони рушили через темряву на північний схід. Як завжди, потоки темної енерґії непомильно вказували Йорвертові правильний шлях.

— А куди ми йдемо? — через кілька кроків озвався Ківан.

— До Ханґована.

— Так далеко…

— На поверхні це далеко, а тут — як шапкою кинути. Тиндаяр скорочує відстані в тисячу разів.

— Ого!

— Саме це я й мав на увазі, коли говорив про наймогутніші чари, — вів далі Йорверт. — На моє переконання, на світі немає влади більшої, ніж влада над простором і часом. А Тиндаяр дає і те й інше — скорочуючи відстані, дозволяє вигравати час. І от як ти гадаєш, чи міг Див створити це навмисно для Китрайла?

— Мабуть, що ні, — погодився хлопець. А після недовгих розумів запитав: — Тоді й на Абрад можна швидко потрапити?

— Певна річ. Без зайвого поспіху я добираюсь до узбережжя Кередіґону за чверть години. Але там не так безпечно, як тут. Наша пані встановила контроль над усією ділянкою Тиндаяру, розташованою під Лахліном, і прогнала звідси демонів. — Це була просто ґеніальна вигадка майстра Шовара; втім, у Йорверта склалося враження, що сам лікар щиро в неї вірить. — На жаль, далі її влада поки не сягає. Під Абрадом є ризик наскочити на якогось демона. Хоча мені вони ще не траплялися.

— Зрозуміло… А ви не пробували звернутися до абрадських чаклунів? Ну, щоб вони допомогли в нашій боротьбі. Чи їм байдуже, що на Лахліні вбивають їхніх братів?

— Судячи з того, що це триває вже багато століть, їм справді байдуже. А чимало з них навіть вбачають у цьому користь, бо приклад Лахліну показує решті світу, до яких страшних наслідків призводить заборона чаклунства.

— Але Абрад великий, — наполягав Ківан. — Там мають знайтися й такі чаклуни, що співчувають нам. Авжеж, я розумію, що їх лякає Лахлін, їм страшно опинитись у ворожому оточенні, за сотні миль від найближчої цивілізованої країни. Проте Тиндаяр усе міняє…

— І лише погіршує ситуацію. Не думай, що на Абраді все так чудово, там є свої проблеми. Якщо на Лахліні прислужниками Китрайла оголошують усіх поспіль чаклунів, то в абрадських королівствах цей ярлик