Читати книгу - "Анексія: Острів Крим"

Зведення велося в напрямку української Тузли, щоби з’єднати острів із російським берегом. Роботи були зупинені, лише коли за особистого втручання президента Леоніда Кучми українські прикордонники на Тузлі укріпилися для відбиття можливих агресивних дій із боку росіян. Власне, будівництво зупинилося за кількадесят метрів від наведеного українськими військовими інженерами прикордонного понтону.

Уже тоді багато експертів України й Заходу почали замислюватися над справжніми експансіоністськими планами Путіна щодо Криму. А попереду був ще й 2006 рік, коли Партія регіонів організувала в Криму багатотисячні мітинги проти планів президента Віктора Ющенка провести на півострові спільні з підрозділами НАТО навчання. Крім того, в цих мітингах українська контррозвідка зафіксувала участь російських громадян, зокрема офіцерів російської контррозвідки, зі штату Чорноморського флоту РФ у Криму.

Ось як про це розповідає Аліна Полякова, експерт провідного аналітичного центру Atlantic Council (Вашингтон, США): «Деякі аналітики вважають, що план анексії Криму був розроблений в Кремлі ще на початку 2005 року. Оскільки ми не можемо точно сказати, коли група Путіна почала планувати захоплення півострова, цілком імовірно, що військовий план був на тій стадії, щоби вільно активізуватись у вирішальний момент. Революція на Майдані якраз привела до того, що цей вирішальний для Кремля момент настав. На відміну від Грузії, кримський план було виконано чітко й швидко, мабуть, завдяки тому, що нашу стратегію добре проаналізували, і Кремль навчився на власних помилках, яких він припустився в Грузії»[2].

Загалом «гібридна війна», яка торкнулася українського Криму, мала свою передісторію, і ми не можемо не згадати тут російсько-грузинської війни 2008 року. Але помилково думати, що поняття «гібридна війна» виникло саме зараз, на початку XXI століття. Росія почала використовувати методи таємної, «гібридної війни» фактично століття тому. Тільки тоді застосовувалися інші терміни — «визвольний похід Червоної армії на Західну Україну» або ж «війна проти білофінів», як сором’язливо радянська історіографія називала розв’язану Сталіним війну 1939 року проти Фінляндії.

Історія «гібридної війни» в російському виконанні має тривалу передісторію. Цікаво, що технології, застосовані в інформаційному полі Росією проти України під час вторгнення в Крим, багато в чому перетинаються з тим, що відбувалося під час радянсько-фінської війни 1939 року. Складається враження, що нинішні специ з військової пропаганди, які готували тексти й меседжі для спікерів і російських новин, детально вивчали тогочасний досвід.

Тоді, щоби пояснити своїм громадянам, чому Радянський Союз напав на нейтральну Фінляндію, яка нічим не загрожувала великій державі, пропаганда вигадала термін «білофіни», від «білогвардійські фіни». Два десятки років перед тим аналогічний термін застосувався до Польщі, яку іменували тільки «панською Польщею», а самих ворогів у межах технології «розлюднення» конкретизували як «білополяків».

Технологія «розлюднення» (рос. «расчеловечивание») у пропаганді — створення ярликів для певного «неугодного» народу, аби зобразити його ворогом і викликати ненависть до нього.

Саме наприкінці березня 2014 року, під час кримського вторгнення, уперше використано терміни «укрофашисти», «укрокарателі», «укропи», «укронацисти», чим створювано пропагандистський міф, у якому ціла нація призначається винною й отримує негативний ярлик.

Є ще багато спільних рис у військових конфліктах, які відбувалися за участю Росії. Наприклад, як і в російсько-грузинській війні 2008 року, Росія, почавши з окупації українського Криму наприкінці лютого 2014 року, аби відволікти українські сили й створити нову зону напруги, розпочала війну, використавши на першому етапі тих самих «зелених чоловічків», тільки вже на території Донбасу, а згодом утворила терористичні «ДНР» і «ЛНР».

Фантастичні до деталей паралелі російсько-грузинської війни. 8 серпня 2008 року Росія розпочала свою сумнозвісну операцію «Примушення до миру» на території Південної Осетії. Паралельно з нею активно розгортався конфлікт в іншому сепаратистському регіоні Грузії — Абхазії, де ті самі російські найманці, яких російська преса, що не дивно, називала «добровольцями», як і бойовиків у «ДНР»-«ЛНР», розпочали масований наступ на позиції грузинської армії в Кодорській ущелині.

Тобто, щоби відволікти грузинські збройні сили від конфлікту в Південній Осетії, де розпочинався основний наступ, вони створили штучне вогнище конфлікту на території Абхазії з допомогою місцевих сепаратистів і російських найманців, яких вони називали «добровольцями». Аналогічно вони діяли й у Криму: аби відволікати українських військових і сили безпеки, розсіяти увагу, вони розпочали конфлікт на Сході України, утворивши маріонеткові «ДНР» та «ЛНР».

До речі, поняття «темники» — написані для журналістів інструкції з висвітлення та оцінки подій — з’явилося в Україні вперше з подачі Марата Гельмана на президентських виборах 2004 року. Проте їхні прототипи розробляли ще «Телеграфное агентство Советского Союза» (ТАСС) та «Совинформбюро» (1941–1961).

Саме «Совинформбюро» розсилало інструкції всім радянським радіостанціям і газетам. Уперше в інформаційному полі ці «темники» проявилися з початком Другої світової війни, активно застосувалися під час Корейської війни 1953 року та пізніших військових конфліктів за участі СРСР. Аналогічно діяло ТАСС, утворене 1925 року й реорганізоване лише 1992-го. ТАСС висвітлювало всі військові конфлікти, куди втручався СРСР, зокрема й Афганську війну 1979–1989 років, коли виник евфемізм «виконання інтернаціонального обов’язку».

Таку ж природу має й аргументація «захисту російськомовного населення», що почала лунати в офіційній риториці Кремля задовго до окупації Криму.

Андрій Щекун, координатор кримського Євромайдану, ділиться спогадами про ситуацію, що передувала анексії: «Було відчуття того, що ситуація в Криму з кожним роком змінюється не в кращий бік. Останні роки чисельно збільшилися фінансові видатки на різноманітні проросійські акції. Наприклад, бюджет щорічних заходів до дня народження Пушкіна „Великое родное слово“ починався від 900 тисяч гривень в перші роки до 3 мільйонів в останні. І це тільки одна потужна акція в червні кожного року. І тоді, коли реальний річний бюджет державної організації „Всеукраїнський інформаційно-культурний центр“ в Сімферополі складав не більше 900 тисяч гривень! Іншим нахабним наочним прикладом стало збільшення накладу газети „Русичи“, що друкувалася в російській друкарні Севастополя „Флаг Родины“ й одночасно розповсюджувалася в усіх парафіях Української православної церкви Московського патріархату».

Ідея цієї книги народилася в мене відразу, коли я познайомився з останнім бестселером відомого американського письменника Тома Кленсі «Право остаточного рішення» (Commandauthority, разом із Марком Гріні), де зроблений фантастично точний прогноз російської анексії Криму.