Читати книгу - "Анексія: Острів Крим"

Юрієм Мєшковим. Того ж року РДК створило дві ініціативні групи в Сімферополі та смт. Гвардійське, де зібрало підписи за проведення референдуму щодо виходу Республіки Крим зі складу України. Провокація була зупинена рішенням Верховної Ради РК під керівництвом спікера Миколи Багрова, яким було накладено мораторій на проведення референдуму.

Унаслідок такого парламентського рішення РДК у жовтні 1992 року розкололося на дві нові партії — Республіканську партію Криму під проводом Юрія Мєшкова та Народну партію Криму (майбутню партію «Союз» Льва Миримського) — і припинило існування. Через деякий час на уламках РДК сформувалася третя сила — Російська партія Криму (рос. — Русская партия Крыма) із Сергієм Шувайніковим на чолі. За рік, 23 жовтня 1993 року, Мєшков разом з екс-народними депутатами Верховної Ради УРСР Володимиром Тереховим і Сергієм Цековим провели установчі збори ще одного кремлівського проекту — Російської громади Криму (рос. — Русская община Крыма).

Зрештою, за прямого сприяння Москви 13 жовтня 1993 року Верховна Рада Криму заснувала посаду президента Республіки Крим. Перші й останні в історії президентські вибори відбулися в Криму в січні 1994-го. Перший тур пройшов 16 січня, найбільше голосів здобули лідер блоку «Россия» Юрій Мєшков (38,5%) та самовисуванець Микола Багров (17,55%). Переможцем другого туру 30 січня 1994 року став Мєшков, який отримав 72,92% голосів, його опоненту Багрову віддали перевагу 23,35% кримчан.

Першим же указом Юрія Мєшкова на посаді президента Криму стало переведення півострова на московський час. Мєшков також публічно задекларував курс на зближення з РФ до повного приєднання. Інструментами інтеграції кримська влада розглядала введення російського рубля, надання жителям Криму російського громадянства, проте через спротив української влади та місцевої опозиції жодної з цих обіцянок реалізувати не вдалося.

Незабаром після обрання президентом Криму Мєшков дав інтерв’ю газеті «Крымский курьер» і заявив: «Кримчани зробили свій вибір, проголосувавши за єднання з Росією, за відновлення економічних відносин, за відновлення військово-політичного союзу з Росією, за все те, що було проголошене РДК ще в серпні 1991 року. Це, насамперед, дасть змогу врятуватися всім громадянам Республіки Крим від остаточного краху того, що раніше називалося економікою. Природно, цього досягти неможливо, якщо слідувати курсом, запропонованим київським керівництвом, на відрив від Росії».

Крім того, Мєшков активно ставив на найвищі посади російських громадян, що налаштувало проти нього значну частину кримської еліти, невдоволеної своїм відстороненням від процесів управління. Особливо скандальним стало призначення віце-прем’єром уряду Криму російського громадянина Євгенія Сабурова. Другим контроверсійним кроком стало лобіювання на посаду спікера Верховної Ради Криму соратника по «Русскому блоку» Сергія Цекова. Проте невдовзі партійні соратники пересварилися, що прискорило політичне падіння Юрія Мєшкова.

Провідну роль у дискредитації проросійської команди Мєшкова та розвалі провладної коаліції тоді відіграли українські спецслужби. Головна заслуга в ліквідації сепаратистського гнізда на півострові належить голові Служби безпеки України (1991–1994) Євгену Марчуку. У 1994-му він стає першим віце-прем’єром України, а 3 березня 1995 року указом №166/95 президент України Леонід Кучма призначив Марчука виконувачем обов’язків прем’єр-міністра. І вже 17 березня за особистого втручання в. о. прем’єра Євгена Марчука Законом України «Про скасування Конституції та деяких законів Автономної Республіки Крим» посаду президента Криму ліквідовано. За деякий час кримський сепаратист Юрій Мєшков виїхав до Москви, де протягом багатьох років викладав у Московській державній юридичній академії.

Паралельно з президентством Юрія Мєшкова розвивались севастопольські події. Місто було визнане територією Росії в липні 1993 року відповідною постановою Верховної Ради РФ.

Учасник тих подій, проросійський активіст із Севастополя Олександр Круглов так згадував цей день у Москві: «9 липня 1993 року весь правий балкон головного залу Білого дому — понад півсотні місць — зайняли керівники майже всіх патріотичних рухів Криму, Севастополя, а також штабні чини всього російського та, зокрема, Чорноморського флотів. Верховна Рада Росії одностайно проголосувала за постанову, яка підтверджувала російський федеральний статус Севастополя. Хасбулатов [Руслан Хасбулатов, на той час голова Верховної Ради РФ. — Прим. ред.] урочисто привітав із цим зал, який дружно піднявся з крісел. Весь наш гостьовий балкон вибухнув оплесками, вигуками „Ура-а!“ і, зрештою, піснею-гімном „Легендарный Севастополь“. Перш ніж оголосити перерву, Хасбулатов із підйомом, майже захоплено заявив, що жодне з пленарних засідань жодної з Верховних Рад Росії, що коли-небудь засідали в цьому залі, ніколи раніше нічого подібного не бачило й не чуло».

23 серпня 1994 року Севастопольська міська рада народних депутатів ухвалила на сесії рішення «Про статус міста Севастополя» із 5 ключових пунктів:

«1. Визнати російський правовий статус міста Севастополя.

2. Підтвердити принципову позицію міської Ради про Севастополь як головну базу Чорноморського флоту Російської Федерації, виражену в усіх раніше прийнятих рішеннях міської Ради XXI і XXII скликання.

3. Прийняти звернення міської Ради щодо статусу міста Севастополя до Президентів двох держав Єльцина Б.Н. і Кучми Л.Д., керівників вищих органів державної влади Шумейка В.Ф., Рибкіна І.П., Мороза О.О.

4. Відрядити делегацію міської Ради для участі в переговорах.

5. Контроль за виконанням цього Рішення покласти на Заступника Голови міської Ради Глушка М. М.»

Севастопольська міська рада, звертаючись до української та російської влади 2З серпня 199З року, апелювала саме до «опитування»: «Воля жителів м. Севастополя та моряків-чорноморців, 89% яких позитивно відповіли на запитання про російський його статус», — так це зафіксовано в прийнятому севастопольськими депутатами документі.

Отже, цілих 89% — це фантастичний результат, який не мав жодної релевантності та легітимності. Результат, який самі севастопольські обранці скромно назвали навіть не «референдумом», а «опитуванням».

Урешті-решт, у вересні 1994 року ухвалене севастопольськими депутатами незаконне рішення «Про статус міста Севастополя» за наполягання тодішнього спікера Верховної Ради України Олександра Мороза було скасовано. «За» проголосувала абсолютна більшість народних депутатів — З05 голосів.

Це була перша, але не остання спроба російських спецслужб розхитати ситуацію в Криму. Нагадаю, робилося це за демократичного режиму президента Боріса Єльцина. Другу спробу росіяни здійснили вже у 200З році, за його наступника Владіміра Путіна (з 1999 року — прем’єр-міністра, з 2000-го — президента РФ).

Цей інцидент, що увійшов в історію як конфлікт навколо острова Тузла, був спричинений агресивними діями Росії задля шантажу України в питанні делімітації українсько-російського кордону в Керченській протоці та Азовському морі. У вересні 200З року від російської станиці Тамань Темрюкського району Краснодарського краю росіяни почали