Читати книгу - "Осіннє Рондо місячної ночі"

Його очі вмить загорілись.

— Ні, не так! Нічого не кажіть. Зараз, хвильку зачекайте… — він присів навпочіпки, швидко вийняв із кишені листок паперу, перо й пляшечку з чорнилом. Приклавши листок до коліна, трепетно над ним схилився. Затим подмухав, склав учетверо й, підвівшись, простягнув панночці. — Передайте їй цю цидулку! Вельми вдячний вам!

Дівчинка взяла папірець і серйозно глянула йому у вічі.

— Гаразд. Я передам! — мовила змовницьки, розвернулась і стрімголов побігла у дім.

Степан радісно видихнув, подякував Богу й пішов. Вона прийде. Обов’язково прийде зараз до нього. Серцем чує!

А тим часом Софія вже мчала назустріч сестрі, котру сама ж спровадила у двір, помітивши біля паркану панича. Вона відчувала, що він рветься до неї. Відчувала серцем…

— Давай уже!

З нетерпінням вихопила папірець, розгорнула. Красивим почерком рівні рядочки дарували блаженну насолоду:

«Люба панно! Якщо ваша ласка, подаруйте мені лиш єдиний погляд ваших бездонних очей, лиш єдиний доторк вашої ніжної ручки… Чекатиму на вас із нетерпінням під ліхтарем на сусідній вуличці, де ми стрічались із вами минулої суботи. Кохаю вас безтямно… Навіки ваш, Степан».

Притиснула до грудей. Щастя гарячою хвилею захлеснуло все її єство. Серце вистрибує — і не втримати.

— Я йду до нього! — мовила радше собі, ніж сестрі.

Та лише подивилась на неї уважно й непевно стенула плечем.

Як добре, що матінка з батьком поїхали у справах! Нянечка пішла на базар, тож перепон на її шляху не буде.

— Ти ж будь удома й не кажи, куди я пішла насправді! Я… до Катрі пішла. Ти чуєш? До Катрі! І скоро повернусь. Мабуть, скоро, — задумливо додала.

— То я маю брати на себе страшний гріх? — спитала Яся.

Софія благально глянула на сестру й швидко мовила:

— Заради мене, прошу, люба… Та й не такий вже то страшний гріх. Так, незначний. Домовились?

Та неохоче кивнула. Софія витягла з шафи темно-зелену сукню. Затягнула тугіше корсет, перевдяглась. Поправила локони, надягла смарагдовий капелюшок, чорні мережані рукавички. Оцінювально глянула на себе у дзеркало. Задоволено всміхнулась: годиться! На дворі квітку зірвала, бережно закріпила в капелюшок.

— Я скоро повернусь, гаразд? — поцілувала у скроню сестру. — Не ходи нікуди з двору!

— Гаразд-гаразд, я все зрозуміла, — відповіла, всміхаючись.

Софія метнулась із двору й щодуху помчала на вуличку з ліхтарем, де чекав на неї Степан. Степан… Прошепотіла його ім’я, і всередині все затремтіло від щастя.

Ось і вуличка. Ліхтар. Он же він, коханий Степан, — мчить їй назустріч. Схилила голову. Засумнівалась… Що ж вона коїть? Навіщо було йти сюди? Це ж так непристойно для панни її становища!.. Та й він — хоч би не подумав про неї щось недобре. Однак сумнів той лише на мить торкнувся серця й наступної вже відступив.

— Ви прийшли! Прийшли! — схвильовано видихнув він, наблизившись.

Їхні погляди зустрілись і якийсь час — здавалось, цілу вічність — вони спілкувались одними лиш очима, у яких, як у розгорнутій книзі, можна було прочитати все. І вони читали, трепетно перегортаючи сторінку за сторінкою, а душі їхні тим часом співали, поєднавшись у пісні — ніжній і красивій.

Він узяв її тендітну руку, і тієї ж миті жар пронизав тіло. Відхилив краєчок рукавички, припав вустами до зап’ястка. Яка ніжна рука… Яка ніжна, незаймана душа, з якої точаться довірлива чистота й чуттєвість…

Вона обережно торкнулася долонею його щоки. Від задоволення він заплющив очі. Так… слова тут зайві. Серцем чує: він так її кохає! Кохає міцно, трепетно! Вона відчула його силу, внутрішню силу, якусь шалену енергію — суміш ніжності, пристрасті й шляхетності. Ця енергія такою міцною хвилею захлеснула все її єство, що вона мало не зомліла від щастя. О-о-о, коханий…

— О, коханий… — не стрималась, зітхнула услід за думками.

Не відпускаючи її руки, подивився їй у вічі й міцно обійняв.

— Кохана… моя кохана… Ти поряд. Нарешті ти поряд… — прошепотів.

Господи, невже все це відбувається з нею насправді? Вона не могла в це повірити. Все трапилось так миттєво, так стрімко! Ще якусь годину тому вона лиш мріяла про це, малювала в думках, і ось — усе це відбувається наяву! Яке щастя! Притулилась міцніше до нього й обвила руками його шию, бережно пригладжувала виткі неслухняні пасма його волосся, милувалася очима, рисами обличчя…

Добре, що ця вуличка порожня, інакше… Отямилась. Господи, що то вона коїть посеред білого дня?

— Ще побачать нас… — мовила знічено.

Відірвався від неї, зазирнув у вічі.

— Давай просто прогуляємося, — запропонував.

— Гаразд, прогуляємося. Але недовго: я мушу бути вдома до вечері.

Засоромлено відвела погляд униз, на бруківку. Як вона могла бездумно кинутись в обійми незнайомій людині? Та чомусь у душі тліло відчуття, немов він такий рідний їй, немов знала його все своє життя. Знала давно, загубила та лише тепер віднайшла. Звідки це непоборне відчуття?

Він узяв її руку, ніжно, проте міцно стиснув, і вони рушили уздовж вулиці.

— Я чув, як ти граєш на фортеп’яні, — зізнався. — Ти граєш просто божественно!

— Дякую, — знічено схилила голову. Але то не було для неї новиною. Вона ж бо бачила його коло її будинку. — А ти чим займаєшся?

— Я у пресі працюю, журналістом. Але мрію написати роман.

— Про що?

— Про Львів, про Полтву, про життя…

Вона піймала його палкий погляд.