Читати книгу - ""Панургове стадо""

нашого майбутнього договору. Зараз я даю вам десять тисяч, і хай це буде, як ви хотіли, позичка. Але потім, коли ви протринькаєте ці гроші, я заплачу вам ще двадцять тисяч доларів за те, що ви обладнаєте мені мавпячі цехи, які стануть моєю довічною власністю, а також і монополією на це відкриття. Ніякої процентної винагороди з експлуатації вашого відкриття ви вже не одержите. Жодного пфеніга! Згодні?

— Ого! — посміхнувся Батьянов. — Умови буквально пфейферівські. Як ти думаєш, Гамількар, — звернувся він до оранга, — доведеться погодитись, тому що є надія назавжди порвати з паном Фрідріхом Пфейфером? Добре! Згоден!

— Нема ніяких підстав, дорогий мій друже, поривати зі мною назавжди, — подаючи Батьянову чек, сказав Пфейфер. — О, ми ще попрацюємо! Мавпячу справу я відразу поставлю на широку ногу. Нишком я вже підготував закупку чотирьохсот п’ятдесяти екземплярів наших, як ви кажете, предків, бо був певний, що ви свого доб’єтесь. Відомості про ціну й інше я маю ось тут, в каталозі… Дозвольте, а де ж каталог?

— Який каталог? — здивувався Батьянов.

— Гагенбеківський каталог! — перелякано вигукнув Пфейфер. — Я чудово пам’ятаю, що забув його вчора у вас. Я залишив його ось тут, на підвіконні, а де ж він тепер?

У прихожій задзвонив дзвінок. Гамількар занепокоївся, а Батьянов і Пфейфер продовжували розгублено дивитись один на одного.

— Стривайте, стривайте! Згадав! — потер лоба полковник. — Цілком правильно, каталог з мордою лева на обкладинці, так же? Лежав учора ось тут, але куди він міг подітись? Я його не брав! Може, Гамі затягнув його кудись! Знайдемо, не турбуйтесь!

У цей час за дверима пролунали квапливі кроки, і в кімнату вбігла Доллі. Лице Батьянова враз проясніло.

— Зіронько моя! — простягнув він руки до дочки. — Де ти пропадала так довго?

Але полковник не встиг обняти Доллі. Його випередив Гамількар. Побачивши дівчину ще в дверях, оранг заплескав у долоні, а потім з шаленим захопленням почав бити себе кулаками в груди. Міцна грудна клітка гуділа від ударів, мов величезна бочка. Перш ніж полковник встиг зробити крок до дочки, Гамі вже підлетів до дівчини, обняв її, лащачись, поклав їй на груди свою страхітливу голову.

А Доллі гладила його, наче дитину.

— Гамі, тваринко моя мила! Скучив, га?

Цю ідилію обірвав Пфейфер. Обережно обійшовши оранга, він доторкнувся до плеча дівчини.

— Послухайте, фрейлін Доллі, ви часом не бачили в цій кімнаті гагенбеківського каталога?

— Ах, так, так! — розсміялася Доллі. — Я його схопила замість свого роману. Ми ще, розглядаючи його, дивувались…

Дівчина раптом замовкла. І, дивлячись то на батька, то на Пфейфера, додала ослаблим голосом:

— Прошу вас, не сердьтеся, але… але я забула його на пляжі.

— А з ким ви розглядали мій каталог? — з грубою злістю спитав Пфейфер. — І чому дивувались?

— Я не відповідаю на питання, які задаються таким тоном! — ображено закинула голову дівчина. — Ви одержите свій каталог через годину. Я зараз же пошлю по нього Абдула. — Доллі різко повернулася спиною до фабриканта.

Пфейфер розвів руками і знизав плечима. Потім з виглядом ображеної гідності взяв котелок і навмисне недбало вклонився.

— Прошу вибачення! На все добре! Ага, мало не забув! Пане Батьянов, я сам сьогодні гратиму проти вас. Ви відіграватимете ключ маврів, а я своїх безсловесних рабів!..

Давно вже зачинилися двері за Пфейфером, а Доллі все ще дивилася з тривогою і нерозумінням на винувато похнюпленого батька.

5. Знову про ключ

— Доллі, ти любиш нашу Кубань?

— О, ще б пак! Бувало, в школі, як тільки потрапить до рук карта Росії, зараз же шукаю Кавказ. Нащупавши Ельбрус, шубовсну в Кубань і по синій її ниточці піднімаюсь уверх до Чорного моря. А там, де в Кубань впадає Лаба, дивлюсь свою рідну Усть-Лабинську станицю. І якщо знайду, ото радість! Але чому ти про це раптом запитав, Андрію?

Араканцев відповів не зразу. Здавалося, він прислухався до тихого верещання цикад, що доносилося знизу, з темного, майже невидимого в нічній пітьмі парку. Там, у кущах, спалахували якісь дивні зеленкуваті іскри. Вони рухалися, креслили в повітрі тремтливі вогняні лінії, розсипались, наче у фейєрверку, фантастичним світним дощем. То світлячки танцювали в повітрі свою сарабанду, радіючи з густої темряви літньої безмісячної ночі.

— Чому питаю? — промовив, нарешті, Араканцев. — Та тому, що ти незабаром матимеш можливість повернутися на Кубань!

— Повернутися в Росію? Але як же? Самій, без батька? Він же не може реемігруватись! Йому сказали про це в радянському повпредстві. Які дивні речі говориш ти, Андрію, останнім часом!

У голосі Доллі чулося здивування. Вона підійшла до Араканцева, що сидів на кам’яній балюстраді балкона,