Читати книгу - ""Панургове стадо""

— Ну, і цілуйтеся з цим красунем! — прокричав Пфейфер, потираючи ногу. — А я б хотів поговорити тепер про умови. Що ж ви візьмете з мене за повну постановку роботи в моїх складальних цехах за допомогою таких ось незаперечних красунів?

— Умови будуть трохи незвичайні! Ви даєте мені зараз чек на десять тисяч доларів і забираєтесь під три чорти до завтра, до ранку. Я хочу спробувати сьогодні ввечері відігратись.

— А потім? — насторожився Пфейфер.

— А потім буде видно! Якщо я одіграюсь, то віддаю вам ваші десять тисяч і взагалі кінчаю працювати на вас. І тоді вже не бачити вам наших предків у своїх цехах. А програюсь — поговоримо остаточно про умови.

— Це значить, — вигукнув Пфейфер, — вам усі вигоди, а мені ніяких? Таку фору я вам не дам. Так не укладають серйозних угод.

— Смію вас запевнити, що з усіх наших серйозних угод ця найсерйозніша!

— Так ви ж грабуєте мене! — заверещав Пфейфер. — Я і так уже розорений. Інфляція.

— А коли так, — відповів Батьянов, виходячи з-за ширми, — кінчай, Гамі, працювати! У нас страйк, і хай Пфейфер іде к чорту.

Оранг радісно шмигнув за ширму, зупинив мотор і вийшов звідти, потягуючись і широко позіхаючи, як людина, що зібралася втішитись заслуженим відпочинком після закінченої роботи.

— Що ви кажете? — підбіг до Батьянова переляканий Пфейфер. — Який може бути страйк зараз, в розпал роботи.

— Але ж ми — я і Гамі — вирішили більше не працювати. До побачення, вірніше, прощавайте, пане Пфейфер! — уклонився з військовою сухістю Батьянов.

— Слухайте, — благаюче простягнув руки фабрикант, — давайте ж поговоримо докладно і серйозно. Прошу вас, заспокойтесь! Ми обидва трохи погарячились, але, сподіваюсь, це справі не зашкодить. Кажіть же ваші умови, я, напевно, погоджусь на них. Ну, я весь — увага.

— Про свої умови я вже сказав, — відповів Батьянов. — І, повірте, вони досить легкі. Я б зажадав уп’ятеро, вдесятеро більше, коли б не одна обставина, яка… — Батьянов нервово провів по голові рукою, скуйовджуючи свої сиві кучері. — Знаєте, Пфейфер, іноді мені здається, що й у вас є хоча б крихітна частиночка людини, що і вам не чуже все людське, що і ви здатні буваєте зрідка зрозуміти муку і страждання свого ближнього. Може, я помиляюсь, не знаю! Але я все-таки розповім вам легенду про ключі маврів.

— Про ключі маврів? — сторопів Пфейфер, і на лиці його відбився бридливий подив.

— Так, про ключі маврів! — тихо промовив Батьянов. — Є така легенда. Коли Фердінанд Католик, остаточно перемігши маврів, вигнав їх з Іспанії, вони, вирушаючи в Африку, взяли з собою ключі від своїх будинків у Європі. Ключі ці як найбільша святиня і досі передаються в родах з покоління в покоління. Навіть тепер халіфські праправнуки, які проживають в Африці, ретельно зберігають ці ключі. Будинків тих уже нема, а ключі цілі, тому що, за повір’ям, доки вони не втрачені, не втрачена і надія на повернення туди, — показав Батьянов у сторону Піренеїв, що виднілись у вікні, - в рідну для їх серця Іспанію, батьківщину їх предків! Ми, — ви розумієте, сподіваюсь, що я говорю про нас, емігрантів, — ми також зараз опинилися в становищі маврів.

Ось, подивіться, мій син, мій єдиний син!.. — подав він Пфейферу портрет молодого офіцера в похідному спорядженні, з чорними орлами на погонах Дроздівського полку. — Я сам послав його з легіоном честі до Денікіна. А навіщо, навіщо все це? — з мукою крикнув Батьянов. — Це була помилка, страшна, непоправна помилка!.. Ні, неправда!.. Її можна виправити, я виправлю її! Я хочу, я повинен і я повернусь у Росію! Я не вмру спокійно, поки знову не побачу рідний Єкатеринодар, кубанську нашу столицю, місто, вже самими своїми черешнями чудове. В мене є ключ мавра, яким я відімкну двері на батьківщину, є надія, що мене приймуть там! Цей ключ — мій винахід, вірніше — поки що теоретична праця, яка зробить цілковитий переворот у галузі радянської важкої індустрії. Це буде відплата за моє минуле, за мою помилку!.. Але щоб перетворити в дійсність теоретичні викладки, треба проробити багато дослідів, для дослідів потрібні гроші, а грошей у мене нема! Як бути? Авансуватися у вас? Ні в якому разі! Тому я беру у вас в борг десять тисяч з надією відіграти потрібну суму для роботи. Так я вирішив цієї ночі! Ось тепер ви знаєте все! Я веду діло відверто! Ну, а тепер що скажете ви?

— Що ж говорити мені? — з удаваним співчуттям відповів Пфейфер. — Додам лише: тепер я особливо охоче погоджуюсь на ваші умови, тому що довідався, якими високими мотивами керуєтесь ви.

— Не знущайтесь! — з докором промовив Батьянов. — А я ось не дякую вам, бо відчуваю: ви сподіваєтесь, що ваш дар перетвориться в дар данайців, який погубив Трою.

— Ви праві! — з раптовою різкістю сказав Пфейфер. — Сентиментальності не в моєму характері! Так, я сподіваюсь, що ви програєте! І ще пунктик до