Читати книгу - "Пісня про Гайавату"

кінця дорозі!
Коли се — він чує в лісі
Десь глухий, далекий гомін.

То гриміли-гомоніли
Водоспади Міннегаги.
І, радіючи, він крикнув:
"О, який се любий голос,
Що зове до себе в тиші!"

Між деревами, де грались
Світло й тіні, він угледів
Череду оленів чуйних.
"Ну, дивись!" — сказав він луку.
"Влучно бий!" — стрілі промовив.
І коли стріла співуча,
Як оса, вп'ялась в оленя,
Скинув він його на плечі
І пішов ще легше, швидше.

За роботою в вігвамі
Стрілороб сидів з дочкою,
З Міннегагою-дочкою.
Він точив на стріли яспис,
Халцедон точив блискучий,
А вона плела рогожки
І замислена сиділа.
Все про те, що буде з нею,
Тихо дівчина гадала,
Батько ж думав про минуле.

Батько згадував минуле,
Як він стрілами такими
Підбивав на смерть бізонів,
Забивав оленів, ланей,
Як у лет гусей влучав він
Над водою, над лугами.
Як сі стріли купували
Бойові загони в нього.

Ех! Нема тепер подібних,
Славних лицарів на світі!
Вояки бабами стали,
Язиками тільки плещуть!

Міннегага ж пригадала,
Як минулою весною
Раз зайшов до їх мисливець
Із землі Оджибуеїв.
Як сидів він у вігвамі,
Як пішов він і оглянувсь,
І на неї глянув потай.
Батько сам хвалив чужинця
За відважність і за розум.
Ох, та він чи прийде знову,
Чи згадає водоспади?
І в задумі Міннегага
Вдалечінь кудись дивилась,—
Не робилася робота.

Коли враз почувся шелест,
Наче хтось ішов у лісі...
І шумів. Пройшла хвилина,
І явився Гаявата,
Розрум'янений ходою
І з оленем за плечима.

Гострий погляд кинув батько
На непроханого гостя,
Так, пізнавши Гаявату,
Швидко встав він і привітно
Запросив ввійти в господу.
"Будь здоровий, Гаявато!" —
Так озвавсь старий до його.

Перед дівчиною скинув
Свою здобич Гаявата,
Положив свого оленя,
А вона, піднявши вії,
Одказала Гаяваті
І ласкаво, і привітно:
"Будь здоровий, Гаявато!"

Із оленячої шкури
Був у їх вігвам просторий,
Чисто прибраний і пишний,
І дакотськими богами
Розмальований мистецьки.
Не згинався Гаявата
Під високими дверима,
Ледве він торкнувсь запонок
Головою в чорних перах.

І, покинувши роботу,
Встала з місця Міннегага,
Щоб обідати подати
Та сходить по свіжу воду.
І в мисках усяку страву,
А в кірцях холодну воду
Подавала Міннегага.
Потім сіла і уважно
Стала слухати розмову,
А сама — ані словечка,
Ні словечка не сказала!

Мов крізь сон вона почула
Із розмови Гаявати
Про якусь стару Нокоміс,
Що виховувала гостя,
Про його коханих друзів,

Про достатки та розкоші
На землі Оджибусїв,
У долинах тихомирних.

"Після довгих літ розради,
Довгих літ боїв кривавих,
Тихо, любо стало в селах
Оджибусїв і Дакотів".
Так докінчив Гаявата
І додав поволі тихо:
"Щоб зміцнити мир і спокій,
Закріпить навіки приязнь,
Ти віддай дочку за мене,
Ти пусти її зо мною
В сторону Оджибусїв".

І схиливсь старий в задумі...
І раніше, ніж сказати,
Запалив він мовчки люльку,
Подививсь на Міннегагу,
Подививсь на гостя згорда
І сказав йому поважно:
"Се вже воля Міннегаги,—
Як сама вона захоче".

Засоромилась красуня
І ще краща, ще миліша
Стала в соромі дівочім.
Сіла поруч Гаявати,
Нахилилась і озвалась,
Червоніючи, озвалась:
"Молодий! Піду з тобою!"

Так сказала Міннегага,
Так посватавсь Гаявата,
Взяв собі красуню жінку
З сторони Дакотів диких.

Із вігваму побіч неї
Він пішов в країну рідну
По лісах і по долинах.
Йшли вони рука за руку,
Залишаючи самотнім
Батька сивого в вігвамі,
Залишаючи потоки,
Водоспади Міннегаги,
Що їм здалека шуміли:
"На все добре, Гаявато!"

А старий, як попрощався,
Сів на сонці на порозі
За роботою своєю
І гадав: "Такі-то дочки!
Любиш, пестиш їх, шкодуєш,
А дождешся допомоги —
Зирк! — вже парубок приходить,
По селу блука чужинець,
Дзвінко грає на сопілці
Та з дівчатами воркує:
Де, мовляв, із вас найкраща,—
І сумуй, самотній батьку!"

Ой і весело ж ішлось їм
Через гори та долини,
Через гори, через кручі
Серед тиші лісової!
Швидко час минав в дорозі,
Хоч і тихо Гаявата
Йшов тепер для Міннегаги,
Боячись, щоб не стомилась.

На руках по кручах ніжно
Ніс він дівчину-красуню,
І здавалась легким пухом
Ся поклажа Гаяваті.
В нетрях лісу, під гілками
Прокладав для неї стежку,
Напинав намет їй на ніч,
Готував їй з листу ліжко
І запалював багаття
Із сухих соснових шишок.

Вітерці, що вічно бродять
По лісах і по долинах,
Шелестіли поруч з ними.
Зорі-очі вартували
Тихий сон їх в темні ночі.
Білка з дуба із-за гілки
Пильно стежила за ними,
А Вабассо, білий трусик,
Швидко вбік тікав із стежки
І, на задні лапки ставши,
Із нори дивився потай
І з цікавістю, і з жахом.

Ох і весело ж ішлось їм!
Щебетали і співали
їм пташки пісні про щастя;
Щебетав Овейса синій:
"Ти щасливий, Гаявато,
Поруч з жінкою такою!"
Щебетав, кричав Опечі:
"Ти щаслива, Міннегаго,
Поруч з мудрим чоловіком!"
Крізь гілля дерев зелених

Ясно сонце усміхалось
І казало їм: "О діти,
Злість — пітьма, любов же — світло.
Єсть в житті і те, і друге!
Ви любовію керуйте!"
Місяць з неба покотився,
Зазирнув в курінь, наповнив
Сутінь сяєвом таємним
І сказав їм: "Діти, діти!
Ніч — спокійна, день — турботний;
Жінка вік іде покірна
З чоловіком властолюбним,—
Май терпіння, Міннегаго!"

Так вони дійшли додому,
Так вернувся Гаявата
Із далекої дороги,
З сторони Дакотів диких,
З сторони жінок вродливих
З Міннегагою-красою.
І вона була в вігвамі
Його вогником вечірнім,
Сяйвом місяця ясного,
Світлим сонцем для народу.

XI

ВЕСІЛЛЯ ГАЯВАТИ

А тепер я заспіваю,
Заспіваю вам про танці
Єнадізі По-Пок-Ківіс;
Як музика Чайбаябос,
Чарівний співак-музика,
Всіх захоплював піснями,
Як невтомний оповідач,
Говорити майстер — Ягу,
На весіллі розійшовся,
Щоб бенкет живіш проходив,
Щоб часу не помічалось,
Щоб було не нудно гостям.

І Нокоміс для онука
Пишно справила весілля!
Білі келихи із липи,
Дорогі ложки із рогу,

Поліровані майстрами,
На столі Нокоміс сяли.
По вербовій гілці баба
Скрізь послала по сусідах,
Щоб усіх їх запросити
На весілля урочисте.
І посходились сусіди
В барвних строях1, всі в намистах,
В косах з перами ясними,
І на всіх були убрання
Хутряні і найдорожчі.

Спочатку на тім весіллі
Спичака і щуку їли,
Потім пімікан товчений
І смачний бізона мозок,
Горб бика і лані м'ясо'
їли з жовтими коржами
Із товченого маїсу.
Та привітний Гаявата,
Міннегага і Нокоміс
Не сиділи, а стояли,
Мовчки дбали, піклувались,
Частували на бенкеті.

А коли обід скінчився,
Всім заходлива Нокоміс
Із мішка із хутра видри
Кам'яні люльки набила

* У барвистім одязі.

Тютюном південним, добрим,
З духовитою травою
Та з корою лоз червоних.

А набивши, проказала:
"Протанцюй нам, По-Пок-Ківіс,
Жебрака веселий танець,
Щоб живіш бенкет проходив,
Щоб часу не помічалось,
Щоб було не нудно гостям!"

Глянув красень По-Пок-Ківіс,
Безтурботний Єнадізі,
Всім відомий забіяка
І паливода веселий;
Глянув він і встав готовий.
Зграбний був він танцюриста!
Сам розважиться й розважить,
Що ж до вигадок усяких —
Годі рівного шукати!

На селі давно на його
Вже махнули всі рукою:
Е, мовляв, ледащо, картник!..
Але прізвиська і посміх
Пролітали мимо його:
Що вони, коли він красень
І жінки від його в'януть!

Він стояв в убранні білім
Із оленячої шкури,
Горностаями обшитім,

Обгаптованім мистецьки,
Вкритім Вампумом розкішним;
В головній його оздобі
Лебединий пух гойдався,
На козлових мокасинах
Красувались голки, бісер
І хвости лисиць на п'ятах.
А в руках тримав він люльку
І вахляр1 тримав великий.

Фарби синя і червона,
Золота, кармазинова
На його обличчі сяли,
В коси, вимащені маслом,
В коси з проділом жіночим
З духовитих трав і листя
Були вплетені гірлянди.
Так убрався Єнадізі,
Ось який підвівся з місця,
Встав при звуках пісні, бубна
І сопілки голосної
І почав свій дивний танець.

Спочатку пройшовсь поважно
Між деревами рясними,
То на сонці, то під тінню
Тихо, м'яко, як пантера.
Потім швидше все і швидше
Закрутився, завертівся,

Круг вігваму став скакати
Через голови присутніх
Так, що вітер, пил і листя
Разом з ним кружлятись стали.

Потім вдовж по Гітчі-Гюмі,
По піщанім надбережжю,
Як шалений, він понісся,
Вибиваючи завзято
Мокасинами об землю;
Вітер бурею зробився,
Засвистів пісок летючий,
Наче курява в пустелі...
І покрилось надбережжя
Бугирями Него-Воджу.

Так веселий По-Пок-Ківіс
Танець Вбогого танцює!
А скінчивши, повернувся
На бенкет і сів з гостями,
Сів, всміхаючись, спокійно
З вахлярем своїм великим.

Потім друга Гаявати
Чайбаябоса прохали:
"Заспівай нам свою пісню,
Пісню ніжну і жагучу,
Щоб живіш бенкет проходив,
Щоб часу не помічалось,
Щоб було не нудно гостям!"

1 Буграми.

І прекрасний Чайбаябос —
Сам схвильований до краю —
Заспівав їм дивну пісню,
Пісню ніжну і жагучу.
І коли співав, натхненний,
Все дививсь на Гаявату,
Все