Читати книгу - "Хвороба Кітахари"

Вигляд батька, що дриґав ногами, так насмішив семирічного хлопчика, що врешті він, ніби в якійсь істеричній грі, сам упав біля цього великого жука на краю калюжі і кричав, аж поки вартовий солдат не заткнув йому рота яблуком.

Після цього нападу сміху коли б не шукав син коваля притулку в курниках чи в тіні пташиних зграй, що злітали, він свистів, туркотів і квоктав уже тільки як людина, що лише намагається вдавати курку, дрозда чи голуба, — справжній пташиний голос пропав назавжди. Після цієї втрати в нього, проте, залишилася фахова здатність розпізнавати навіть найрідкісніших птахів і випадкових гостей приозерного краю за одним-єдиним криком: білочеревого стрижа, сніжного зимородка, білу чайку і польового луня, малу білосніжну чаплю, лебедя-кликуна, гірську трясогузку, різних буревісників, малу вівсянку… — їхніми іменами Берінг у шкільні роки заповнював порожні сторінки старої амбарної книги, що вийшла з ужитку, — у ній коваль колись записував замовлення.

Великі й маленькі портрети Стелламура, лисого уміхненого чоловіка, красувалися в ті роки на дошках з плакатами, на воротах, а то й на брандмауері спаленої фабрики чи казарми — здоровенні, на всю стіну.

Суддя і вчений Ліндон Портер Стелламур у кріслі біля книжкового стелажу в кабінеті, у яскравих кольорах…

Стелламур у білому смокінгу між колонами вашингтонського Капітолію…

і Стелламур у сорочці-сафарі, що вимахує обома руками з променистої корони на голові американської статуї Свободи…

Стелла-

Стелла-

Стелламур

Верховний суддя Стелламур Із Покіпсі у квітучому штаті штаті Нью-Йорк… — ці слова стали потім приспівом чудернацького гімну — чи то шлягера, чи то дитячої пісеньки, — який виконувався змішаними хорами під час церемоній підйому і спуску прапора та на святкових збіговиськах. Важко засвоєне по літерах на слух у неопалюваних класах, які продувалися протягами, багаторазово нашкрябане крейдою на грифельних дошках і нарешті більшою мірою вигравіюване ніж написане авторучками на грубому папері — ім'я Стелламура вже давно незгасно вкарбувалося до свідомості нового покоління. Навіть над ворітьми відбудованих водяних млинів та відновлених спілок буряківництва маяли транспаранти з нашитими на них висловами судді:

На наших полях зростає майбутнє.

Або ще:

Не вбивай.

Від тих днів, коли інженерна колона майора Елліота ліквідувала залізничне сполучення з рівниною і Моор безслідно щез із графіків руху поїздів, мешканці окупаційних зон протягом довгого процесу демонтажу та спустошення мало-помалу зрозуміли, мусили зрозуміти, що Ліндон Портер Стелламур — це не просто нове ім'я, що належить якомусь представнику Армії та режиму переможців, але єдине і справжнє ім'я відплати.

Моор ще цілком добре пам'ятав із незгаслим навіть по роках обуренням той день, коли Елліот вперше наказав населенню приозерних селищ зімкнутими колонами з'явитися до кар'єру: цього дня не лише мало відбутися відкриття проклятущого напису, текст якого вже давно облетів усе узбережжя, але передусім — принаймні так повідомлялось у листівках та афішах цієї першої party, — мав бути оприлюднений мирний план Стелламура. (Повідомлялося також, що тим, хто буде відсутнім у явочних списках цього свята без поважних причин, загрожує військовий трибунал.)

І от у призначений час велелюдна, сповнена і ненавистю, і страхом процесія поповзла до каменоломні: під проводом секретарів, яких Армія посадила на місце зниклих у виправних таборах колишніх бургомістрів та комунальних радників, крокували мешканці приозер'я мертвим залізничним насипом, тряслись і в запряжених кіньми та волами фірах вузькою жорствяною дорогою уздовж її підніжжя або гребли озером у плоскодонках чи ветхих човниках. Похмура, принижена громада, в якій найхоробріші лише наважувалися, прикривши рота рукою, прошепотіти, що комендант геть з глузду з'їхав.

Безсумнівно, такі накази міг віддавати тільки божевільний: чорні стіни барачного табору при каменоломні, порвані спіралі колючого дроту та проржавілі протитанкові пастки були прикрашені наче до свята. З транспортерів та переламаних трубопроводів, похитуючись, звисали лампіони, на вкритих мохом гранітних брилах блищали жмутки металевих квітів і гілки з дубового листя, які коваль декілька днів мусив вирізати з рулону катаної жерсті, а стрілу крана, що стирчала з великої калабані, обвивали гірлянди.

— Щоб він здох, — сказав коваль, прив'язуючи свого човна до причалу каменоломні, і сплюнув у воду.

— Захисти нас від нього, — прошепотіла Берінгова мати й поцілувала ладанку Чорної Богородиці.

Хоч би де Елліот з'являвся того дня на джипі чи на патрульному катері, — усі нишком, поза його спиною, погрожували кулаками. Але коли в сутінках засвітилися лампіони і на п'яти рядках кам'яних сходів спалахнули величезні, в людський зріст, смолоскипи, селища все ж вишикувались довгими мовчазними шеренгами, незмигно дивлячись на напис, усе ще закритий крикливо-яскравими полотнищами у кольорах війни:

Зшиті із сотень шматків та клаптів, з френчів, із закіптюженого маскувального брезенту і старих моорських прапорів, ці полотнища маяли на вітрі, лопотіли і, немов хвилі прибою, пробігали понад кам'яними літерами.

Тут лежать убиті — числом одинадцять тисяч дев'ятсот сімдесят три. А Берінгу, який стояв у цей час серед моорців, і з захопленням спостерігав за кожним актом церемонії відкриття, і який знати нічого не знав про сенс напису, здавалося, що під цим ворухким ганчір'ям блукають із витягнутими руками люди, які шукають шлях на волю, назад до світу.

Але там був лише сам комендант, який став перед закритим ще написом у конусі