Читати книгу - "Подорож у безвихідь"

— Падає тиск, сімдесят на тридцять! — це анестезіолог.

— Вводь струйно дев’яносто преднізолону.

Загудів електровідсмоктувач. Толя на диво вправно порався з апаратом. Вставивши у проміжок між ребрами розсувну рамку, Андрій розвів її до максимуму. В діру, що утворилася, вільно проходила рука.

— Дев’яносто на сорок!

Це додало сил. В отвір залили з півлітра розчину, що покрив усю легеню. Легеня роздувалася під руками хірургів від струменя кисневої суміші з наркозного апарата, але бульки повітря в залитому розчині не з’являлися. Отже, легеня ціла! Кровотеча мала іншу причину. Толя знову ввімкнув відсмоктувач і звільнив порожнину від розчину, дещо забарвленого кров’ю. Вони побачили чисту, відмиту легеню. Але відразу ж її почало заливати кров’ю. Юшило десь зверху, з внутрішньої поверхні грудної стінки. Усе-таки міжреберна артерія! Її не вдалося б побачити при всьому бажанні, хіба встромити голову в ту діру, де щойно була рука. Зовсім недоречно згадався молдованин з відомого анекдоту, який не їв консервованих помідорів, бо голова не пролазила в банку. Та підстав для жартів не було. Андрій ладен був перетворитися хоч на чукчу, аби лише зупинити цю кровотечу! Він занурив руку в грудну порожнину і, намацавши місце перелому сусіднього ребра, спробував затиснути пальцем місце, де мала проходити артерія. Ніякого результату. Десь зверху лило й далі. Андрій знайшов наступне ребро. Воно так само виявилося поламаним — добре він постарався. Цього разу допомогло. Юшити відразу перестало. Він так і застиг у нерішучості з пальцем на пошкодженій судині.

Годинник на стіні, як не дивно, показував, що минуло вже півгодини. А здавалося, операція триває не більше десяти хвилин! Ну де ж той торакальний? Коли не бачиш місця кровотечі, зупинити її важко. Доведеться прошивати наосліп. Не розтинати ж іще в одному місці!

Нарешті в передопераційній грюкнули двері, почулися кроки. До операційної всунулася фізіономія в масці. Та Андрій одразу впізнав старого Рекуляка з торакального відділу обласної лікарні. Кілька разів він із ним стикався, коли той приїжджав до райлікарні на виклики.

— Я вас вітаю! — сказав він, мружачись. — Не бачу, хто там оперує?

— Мартинюк, — відповів Андрій, — добрий вечір!

— А-а-а… Андрій? Васильович, якщо не помиляюся?

Той тільки кивнув головою.

— Ну і що ти там оперуєш? Бачу, вже й торакотомію зробив… І що ти там тримаєш?

— Міжреберну артерію….

— Тьху… Я думав, легеневу… То що, можна їхати назад?

— Ні!!! — мало не заволав Андрій. — Іване Павловичу, ви що?! Помийтеся, будь ласка, не даремно ж ми вас кликали!

— О, маєш… Такий спец і не можеш міжреберну артерію прошити? Ну, добре. Давайте якийсь костюм…

Рекуляк упорався швидко — хвилин за десять. Кровотечу нарешті було надійно зупинено, плевральну порожнину промито. І, викинувши рамку ранорозширювача, той уже зв’язував лавсаном ребра, відпускаючи чорні жарти про те, які богатирі в районних лікарнях роблять непрямий масаж серця.

Нарешті Рекуляк випростався і промовив:

— Шкіру, гадаю, ви й без мене зашиєте.

— Дякую, Іване Павловичу, — сказав Андрій, — може, затримаєтеся ще на кілька хвилин, кави поп’ємо? Дівчата зараз умить приготують.

— Е-е-е, хлопці, я вже не в тому віці, щоб з дівчатами каву по ночах пити, дякую. Я документи лишу на столі, оформиш, потім мені передаси якось. В історії розпишуся, а протокол операції сам напишеш. І покапайте їй добре крові, плазми, альбуміну, словом, розумієте… Ну все, приємно було з вами поспілкуватися. Бувайте здорові!

І він вийшов з операційної.

Ось і все. Операція фактиктично закінчена. Та щойно Рекуляк вийшов, Ігор одразу взявся за колегу:

— Андрійку, не мудохайся там, я тебе прошу. Закривай це все до біса, я виводжу хвору з наркозу!

Він слідкував за ходом операції і був повністю правий — Ліну треба якнайшвидше зняти з операційного столу.

— Як вона?

— Добре, тиск поки що тримається… Скоріше зашивай! Я відключаю.

— Ще п’ять хвилин!

Андрій перев’язав кілька дрібних судин, схопив простягнутий сестрою голкотримач і взявся накладати на рану косметичний шов. Не міг же він її зовсім скалічити! Тільки б Ігор не второпав, що тут робиться… Але той таки побачив — надто довго Андрій порпався. Він оглянув операційне поле, зсунув наперед шапочку і сказав:

— Ти небезпечний маніяк, у тебе не всі вдома. Тебе не можна і близько підпускати до операційної.

Операція затяглася на десять хвилин.

Усе пішло по другому колу. Знову Андрій з Ігорем сиділи в ординаторській реанімаційного відділення, знову хмари диму під стелею. Знову в палаті через коридор, під’єднана до датчиків, лежала Андрієва нічна знайома, життя її було врятоване. Вона спала після наркозу. Зараз у неї нічого не боліло. Поки що.

А в Андрія було відчуття, ніби в хребет, десь нижче лопаток, засадили шило, і воно муляє й муляє, як не сядь, як не повернись.

— Ти ляж, — сказав Ігор, —