Читати книгу - "Закон Хроноса"

— Ми не репортери,— відповів один із гостей, криво посміхнувшись.— Ми з таємної поліції його величності, і цього має бути достатньо.

— Ви можете підтвердити це?

— Природно,— чоловіки полізли у внутрішні кишені сюртуків, витягли два однакових документи й передали молодим людям.

Оскар і Шарлотта уважно їх вивчили.

— Тут написано, що ви пани Фогель і Штрибель,— завважила Шарлотта, повертаючи папери.— Це ваші справжні імена?

Агенти іронічно посміхнулися.

— Ще б пак, про таке не розповідають. Що ж, у всякому разі, дякую. Чим ми можемо вам допомогти?

— Я вже сказав. Нам потрібно поговорити із професором Гумбольдтом.

— Добре, я запрошу його.— Шарлотта обернулася до Оскара: — Проводиш панів до приймальні?

— Звісно. Будь ласка, ходімо за мною,— Оскар указав у внутрішню частину будинку, щоправда, без особливої привітності. Він не любив, коли його називали «парубійком».

Обидва агенти зняли капелюхи й увійшли. Аж тут із кухні вийшла Еліза. На ній був фартух, волосся високо підібране.

— У нас гості? Як мило. Чи можу я подати панам щось освіжаюче?

Обидва чоловіки вирячилися на неї, немов побачили примару.

— Дякуємо, не потрібно.

Оскар провів гостей до приймальні й запросив присісти.

— Ми постоїмо. Просто запросіть професора, і цього буде достатньо.

Оскар вийшов із кімнати, щоб зачинити вхідні двері, і помітив біля підніжжя сходів декількох вершників. На дорозі, що веде від будинку до клуні в лісі, теж перебувало кілька людей верхи. Справа повертає на небажане.

Нарешті, з підвалу з’явилася Шарлотта в супроводі дослідника.

— Де вони? — запитав той.

— Я провів їх до приймальні. Вони сказали, що з таємної поліції.

— Ходімо,— Гумбольдт повернув праворуч і зробив крок до кімнати.

Чоловіки стояли біля вікна й дивилися на вулицю. Помітивши Гумбольдта, вони обернулися.

— О, професоре Гумбольдт! Раді вас бачити,— з удаваною радістю промовили ті.

— Мені сказали, що ви з таємної поліції. Мені вже час починати хвилюватися?

— Навпаки,— відповів один.— Ми прибули за дорученням Георга Ернста Штангельмайєра, радника його величності. Вам надано честь відвідати його в міському замку. У нас наказ супроводжувати вас туди.

— Супроводжувати? — насупився Гумбольдт.— Я й сам чудово впораюся, дякую.

— Я змушений наполягти. Це для вашої ж користі.

— Схоже, у мене немає особливого вибору. Відповіддю стала натягнута посмішка.

— А якщо я відмовлюся?

— Я б вам не радив. Ідеться про питання національної безпеки. Вам доведеться приїхати. Так чи інакше.

Оскар досить добре знав батька, щоб розуміти, що зарозуміла поведінка цих таємних дослідників того страшенно дратує. Юнак побоювався, що справа дійде до сварки, але батько тільки знизав плечима й сказав:

— Що ж, якщо потрібно. Сьогодні день якийсь дивний, відтак невелика прогулянка до міського замку нічого не змінить. Звісно, я маю декілька умов.

Штрибель насупився.

— Яких?

— По-перше, мені хотілося б, щоб зі мною поїхали син і племінниця. Вони мої помічники. Потім, я хотів би скористатися власною каретою. У мене є ще деякі справи в місті, і я не хочу від вас залежати.

— Гаразд. Щось іще?

— Так, іще одне. Я страшенно хочу прийняти ванну. І ще мені потрібно все замкнути. Тому пропоную вам поки присісти й випити по чашці чаю.

За годину карета котилася до центру міста. За нею їхали верхи таємні агенти Фогель і Штрибель, а за ними —ще шість озброєних вершників. Незважаючи на цивільний одяг, у них легко можна було вгадати військових. Тільки офіцери могли триматися в сідлі так прямо. Оскар намагався встановити з ними зоровий контакт, але ті уперто дивилися прямо, немов не звертаючи на карету ніякої уваги.

— Що ти знаєш про цього Штангельмайєра? — пошепки запитала Шарлотта в дядька.— Що це за людина й чому він хоче поговорити з тобою?

На Гумбольдті, як завжди, було довге чорне пальто, чорні чоботи і циліндр. Саме так він виглядав, коли Оскар із ним познайомився, і при згадці про ту зустріч у юнака й досі по спині пробігали мурашки.

— На друге питання можу відповісти, що я, як і ти, перебуваю в повному нерозумінні. Можу припустити, що це якось пов’язане зі статтею в газеті. Але це тільки припущення. Що стосується другого питання… Старший радник Штангельмайєр раніше був шкільним учителем. За кілька років його запросили навчати принца Вільгельма Прусського.

— Тобто зараз йому вже під сімдесят? — запитав Оскар.— Підстаркуватий, щоб досі опікувати імператора, чи не так?

— У них особливі стосунки,— відповів Гумбольдт.— Якщо не знаєте, раніше було прийнято, щоб у принців були особливі вихователі-військові. Мати Вільгельма, принцеса Вікторія, вирішила, що поряд із сином має бути цивільна особа. Але коли при дворі з’явився Штангельмайєр, він виявився набагато суворішим і жорсткішим, ніж будь-який офіцер. Імовірно, ви чули, що з дитинства Вільгельм має фізичний недолік. Він з’явився на світ ногами вперед і дивом вижив. Через те, що довелося скористатися акушерськими щипцями, ліва рука так сильно постраждала, що виявилася недіючою. Як наслідок, загальний розвиток теж був уповільненим, у дитини була обмежена рухливість. Ви помітили, що на лівій руці в нього завжди була рукавичка? Як би там не було, імператриця Вікторія дуже переймалася через те, що спадкоємець престолу народився фізично неповноцінним, і докладала всіх зусиль, щоб це виправити.

— Що вона робила?

— Ну, наприклад, до руки прив’язували свіжозарізаного кроля.

Шарлотта