Читати книгу - "Борги нашого життя"

хлопці. Його просто треба забрати у ментів і доправити в один із наших офісів, аби з ним мали змогу переговорити юристи. І більше нічого. І чим швидше — тим краще. Тому що як він іще трохи побуде з цими орлами — потім кісток не збере. Не хочеться гріх, знаєте, на душу брати. Все ж таки жива людина. Сам би поїхав, якби тут розрулювати не треба було…

На цих словах Василь Петрович назвав нам адреси, звідки ми мали забрати і куди завезти нашого клієнта. Потім очевидно вирішив, що нам для чогось не зайве буде знати ще якусь інформацію:

— Його звати Грінченко. Грінченко Антон Дмитрович — ну того, кого ви маєте забрати, — зазначив Загоруйко, після чого на мить замовк, задумавшись, і додав. — Хлопці — вам все зрозуміло?

— Так, — відповів за нас обох Сем.

— Ну от і добре. Як то кажуть — до роботи.

За пару хвилин ми вже сиділи в машині.

— Знаєш, у мене таке відчуття, що ми все далі кудись падаємо, — промовив я, крутячи в руці пасок безпеки. — Принаймні я. І все почалося відтоді, як я влаштувався на цю довбану роботу…

— Чому це тебе так раптом пройняло? — глянув на мене запитально Сем.

— Тому що я, наприклад, не підряджався працювати конвоїром. Та, зрештою, я на багато що не підряджався на цій роботі…

Сем задумливо барабанив пальцями по керму:

— Ти знаєш, мені в усьому цьому теж багато що не подобається. І, можливо, десь на перспективу я би теж хотів поміняти роботу. Але зараз ми саме тут, на цій роботі, і мусимо робити те, що нам кажуть.

— Так, але працювати конвоїрами ми однак не підряджались…

— А ти чув, що сказав Загоруйко? Про те, що з ним зроблять менти? Повір мені, він не бреше. Тож давай просто зробимо те, про що нас попросили, а потім вже будемо думати, що нам робити у цьому житті далі. Добре?

Я нічого не відповів Сему. Просто клацнув паском безпеки. Сем любив швидку їзду.

Ми зупинились на околиці міста, в районі приміських озер. Саме тут при в’їзді на дамбу, що відділяла одне озеро від іншого, зупинилась міліцейська машина, біля неї стояли і курили кілька міліціянтів.

— Приїхали, — промовив тихо Сем, зупиняючи машину. Ми вийшли з машини і пішли в їхній бік.

— Привіт, — якось награно усміхаючись мовив, очевидно до старшого за званням міліціонера, Сем.

— Добрий день, — підкреслено офіційно відповів той.

— Ми від Василя Петровича, — уточнив Сем.

— Ясно, — якось знехотя відповів міліціянт і, кивнувши в бік своєї машини, додав, — ваш клієнт тут.

Я глянув у той бік і тільки зараз розібрав, що на задньому сидінні машини сидів якийсь чоловік.

— Ну що ж, давайте його пересадимо… — подав голос Сем.

Міліціянт без зайвих слів підійшов до машини і почав відкривати двері, але раптом зупинився і звернувся до нас.

— А з кредитом як? — запитав він.

— З яким кредитом? — нерозуміюче перепитав Сем.

— Василь Петрович знає… кредит на машину… щодо погашення… — пояснив уривчасто міліціонер.

— Нам Василь Петрович нічого не казав, — знизав плечима Сем.

— А, не казав, — повільно вимовляючи кожне слово почав міліціянт. — Ну, як не казав, то й клієнта немає.

З цими словами він зачинив двері машини. Сем почухав потилицю.

— Дзвони до Загоруйка, — підказав я йому.

Сем кивнув головою і, діставши мобілку, набрав нашого шефа.

— Василю Петровичу, — почав він розмову. — Тут міліція каже про якийсь кредит…

— Кредит на машину, — уточнив міліціянт. — Скажи що моє прізвище Супронюк. Ви обіцяли якось розібратися щодо відтермінування виплати…

Сем слухняно повторив сказане міліціянтом в трубу, після чого повторив вже сказане йому Загоруйком:

— Василь Петрович каже, що з кредитом на ремонт квартири проблем не буде.

Міліціянт зло сплюнув і вже виходячи з себе на підвищених тонах повторив:

— На машину. Ремонт квартири — це інша історія.

Сем слухняно повторив все це Загоруйкові. Після чого, наморщивши чоло, слухав шефа по мобілці. Нарешті розмова скінчилась, і, вимкнувши телефон, Сем повернувся до міліціянта:

— Василь Петрович сказав, що проблем і по цьому кредиту не буде. Попросив заїхати до нього на наступному тижні — він все вирішить, без питань.

— Ну от так би відразу, — задоволено кивнув міліціонер і, відкривши задні дверцята, витягнув звідти щупленького молодого чоловіка, який власне і був Грінченком Антоном Дмитровичем.

— Ви в курсі, що вже тричі порушили законодавство? — мовив він одразу, повернувшись до міліціянтів. Замість відповіді один з міліціонерів штурхонув його у спину в нашому напрямку.

— А зараз ви порушили його вчетверте, — додав Грінченко. Міліціонер голосно матюкнувся, потім махнув рукою нам на прощання, після чого обоє сіли у машину, аби вже за секунду щезнути за дамбою. А ми лишилися сам на сам з Грінченком. Він у той самий момент, як машина щезла з виднокола, повернувся до нас і знущально посміхнувся:

— Так ви хлопці що, — мої