Читати книгу - "Непосидючі покійнички"

— Ідеальний варіант, товаришу генерал. По-перше, велика сума. Особливо, наприкінці місяця, а ще краще — кварталу. А найкраще, коли дефіцит викинуть у масовій кількості для перевиконання плану під перехідний червоний прапор міністерства і профспілок. Тут вам не пенсія і не зарплата. Тут парою спортивних сумок не обійдешся. Там мішки з грішми.

— Господи, Олексо, але ж наш універмаг під самим носом у банку. П’ять хвилин рачки. Два кроки від ЦК. Через стінку — Рада Міністрів. Через город навприсядки Верховна Рада. Це ж не Варшава, як у тому кіно, а Київ. Вийди на Хрещатик, плюнь — в приятеля влучиш.

— Правда ваша, товаришу генерал. Але, між іншим, ту першу ощадкасу, котру вони бомбонули, з вікон ЦК теж видно.

— Будемо вважати, що так, — погодився Генерал і тут-таки зіграв усім оперативникам «готовність номер один».

Від автора:

Не пам’ятаю, чи згадував я раніше про «Гангстерів і філантропів». Цю надзвичайно дотепну кінокомедію відзняли на початку шестидесятих років минулого століття два випускники Всесоюзного інституту кінематографи поляки Гофман і Скужевський.

Фільм мав шалений успіх і на батьківщині авторів, і в Радянському Союзі. Не дивно, адже головна думка картини — організована злочинність за соціалізму неможлива, бо найгеніальніший гангстер не в змозі передбачити всі вибрики великого соціалістичного бардака — була зрозуміла і доступна мільйонам розконвойованих зеків у соціалістичному таборі.

Скужевський невдовзі після блискучого дебюту емігрував до Америки і десь там зник. А Єжи Гофман, тихий польський єврей з генетично сумним поглядом, своїм життям підтвердив приказку: де родився, там і згодився. Та ще й як згодився! Він екранізував славетну трилогію Г. Сенкевича «Потоп», «Пан Володиєвський» та «Огнем і мечем», котра для кожного поляка те ж саме, що для українця «Кобзар». Але жодної комедії Гофман більше не знімав.

Олекса Сирота:

Розпорядження Генерала, виголошене перед нами, відзначалося лаконізмом і конкретикою:

— Бігом додому! Взяти розкладушки, запасну білизну, щітку-пасту-бритву. І щоб через три години всі були в Управі. Про нормальний сон, відпочинок, вихідні, відпустки, родинний затишок та інтим забути, доки я не побачу оцих бородатеньких на нарах у нашому капезе. Всі вільні. А Сирота залишиться.

Коли, народ розбігся, Шеф пригостив мене сигаретою і продовжив перервану розмову:

— Кажеш, універмаг?

— Є такий варіант. А що? Злочинці, як самі бачите, народ молодий, тренований, холоднокровний. Не здивуюсь, якщо виявиться, що вони план своїх операцій проганяють через електронно-обчислювальну машину.

— Все може бути, Сирота. Ця публіка пожежним ломом сейфи в колгоспній кооперації розколупувати не буде. Вони нас, ментів, за дурнів не тримають. Навпаки, виходять з того, що народ в Управі не в тім’я битий, а тому його треба переграти. Це як у нинішньому футболі. Не здивуюсь, якщо у їхнього ватажка виявиться вища освіта, і то не інститут культури, а щось набагато серйозніше.

— Поки що ця злодійська команда, товаришу генерал, переграє нас з рахунком «три-нуль».

— Не нагадуй! Нашому міністру вже генерал Федорчук дзвонив. Лагідний, як рідна мама. Пропонував допомогу Контори.

— То вони не нас люблять, то їх оті пістолети з обрізом вусмерть перелякали. А раптом замість міліцейського «газика» наступного разу та по лобовому склу «Чайки» пальнуть!

Побоювання генерала Федорчука, звичайно, не виправдалися. Бо що-що, а короткий курс історії ВКП(б) наші нальотчики, вочевидь, вчили, а відтак затямили на все життя мудру думку вождя, що терор — то не той шлях, яким треба йти, а от експропріація експропріаторів, це, батечку, знаєте, набагато цікавіше…

В тривожному очікуванні минув травень. Ми днювали і ночували на службі, але зухвалі грабіжники не подавали про себе знати. Начальство вже готувалося зіграти відбій, коли надійшла інформація від оперативників, що якісь цивільні почали цікавитися маршрутом інкасаторської машини, котра щодня возить виручку Центрального універмагу з Хрещатика на Жовтневу до Центрального банку. Спостереження велося професійно, але його врешті-решт засікли.

Потім інкасатори, котрі охороняли дорогоцінний вантаж, помітили, як щоразу до їхнього «рафіка» чіпляється таксі і супроводжує його аж до самих банківських воріт. Тут воно пригальмовує, а потім рушає далі. Після того, як пильні інкасатори зафіксували, про всяк випадок, номер таксі, наші підозри перетворилися на впевненість. Водій на допиті показав, що якихось двоє молодиків узяли машину на площі Калініна до старої Дарниці, але через Центральний універмаг, де, начебто, мали забрати колегу. На розі Леніна і Хрещатику таксі зупинилося, один з молодиків вийшов і прибіг через кілька хвилин зі словами: «Відкрутитися не вдалося, його послали у банк гроші здавати. Поїхали за ним, заберемо коло банку. Шеф, не загуби отой „рафік“, він там». Звичайно, з банку ніякий колега не вийшов, пасажири трохи побідкалися, мовляв, така компанія розпалася — і поїхали далі самі. Біля станції метро «Дарниця» розплатилися і змішалися з натовпом.

Полковник радісно потер руки і не