Читати книгу - "Іван Сила на прізвисько «Кротон»"

— Перестрашився, мара би ти не приснилася? — припутував-гальмував свою злість старий Сила отою приповідкою, котра служить йому і лайкою, і добродушним словом.

— У хащі не страшно, няньку… Довбуш цілий вік прожив у лісі та й нічого ’му ся не стало.

— Будеш сперед мене йти. Подивлюся, як орудуєш саньми.

Коли вийшли на ширший лісовий шлях, Іванко попритримав санчата, аби порівнятися з батьком.

— Ото правда, батьку, що Олекса мав чортика?

— І мені дідо оповідав, гейби ото правдою було… Три тижні носив курячий зносок під пахвою. А на четвертий тиждень з нього вилупилося бісеня. Маленьке було, та силу мало таку, як ніхто не мав…

— Гей, якби мені такий зносок попався! — замріяно мовив Іванко.

— Казковати — ото не сани тягати. [24] казка ото, синку. Бо по ньому не було на всі Карпати такого чоловіка…

Цілу зиму ходив Іванко в хащу за дровами. А весною, десь перед Великоднем, до Федорової хати вбігла якась жінка і просто від порогу почала:

— Злодіїв годуєте, Федорику? — пороздивлялася по закутинах. — А де той, сухоребрий? Ану, де є, покажіть ’го! Гріх подумати про таку порядну родину… Айбо сама, сама, Федорику, виділа-м. Другого і не послухала би-м.

— Та кажіть уже, яка біда трапилася?

Жінка передихнула.

— Іду я ото, Федорику, до курника, а відти, як тхір, ваш отой малий шелихвіст. Схватила-м ’го за руку, а він, як сіпне мною, то я й не встигла уздріти, куди щез. Нехрещиний би ’го побив! Та ото він у мене усе говіння[25] яйця крав? Тепер, Федорику, порахуйте, скільки ото буде. Вісім несучок, а я лише по дві яєчка брала з гнізда. Як усе по-доброму піде, то не буду голосити на уряд. Порядний ви чоловік…

В цю мить скочив у хату Іванко і, не звертаючи уваги на чужу жінку, радісно заспівав:

— Є, няньку, є!

На замащеній долоні сина білівся курячий зносок.

Того року видалася скора весна. Вчора присмерком заблискало-загриміло понад Синяком, а ниньки рано так красно надворі, аж дихається легше чоловікові. Отой перший грім, наче розбив залізну браму і випустив на волю полонянку-весну. Босоніж пройшлася вона цариною: висинила першим дощиком житечко, на видолинки й поляни насіяла білих підсніжників з голубим рястом. Потому полинула до лісу, обцілувала теплим вітерцем брость на деревах, і за якусь днину гілки заспівали ніжними листочками справічну веснянку-коломийку.

Земля отямилася від зимового осовіння. По шістьох тижнях великоднього посту селянин вийшов на свою нивку, поправив межу, вибрав з борозенок рінисте каміння, відніс до річки, аби землиця не тримала на своїх плечах тягар-непотріб.

На городі сусід виорює ґрунтець. Певно, під ранню картоплю. Корівчина надривається в дерев’яному плузі, а він: «Но-но, Лисько!». Та худобина й далі ступала своїм тяжким кроком, гейби дражнила господаря, котрий ніколи й лозини не мав при собі.

Сонце стояло над церковним хрещиком і лоскотало Іванове лице волоконцями-променями. «Зостарівся нянько. Не є в нього тої сили, що колись мав. Землиці все подарував та й нам, дітям, пороздавав. Тому, майже, й каже, аби я йшов кудись на чужину якісь грайцарі заробити… Гей, не так ото легко було йому виговорити. Айбо інакше не міг…».

І треба було повісти таке перед Великоднем! Тепер ходить Іван наче сам не свій: сумний, задуманий, неговіркий. І та свята паска, спечена з білої муки без отрубів, і та дере в горлі.

А чи є на білому світі ліпші святки та празники, як Великодні? На церковний цвинтар, де погребені попаді, їхні родичі, заможні ґазди, управителі села, повходжуються в той день легіні, припараджені дівки, діти, хресні матері, старезні діди та бабки, порозсідаються на приплюснутих могилках, що схожі на давнє кротовиння, і виказують всякі билиці та небилиці. Підлегінчуки граються у піжмурки чи у м’яча, звитого з ганчір’я. Меншенькі носять у вишиваних хустинках писанки, що їм подарували маточки — хресні матері. А старші своє: «Виросла вже, нівроку», «Никайся[26], уже няньові ногавиці може носити!».

Лише Іван перевертається на молодій травичці то долілиць, то горілиць, і все не так, як би хотів. Гей, якби ото все так робилося, як чоловікові захотілося! Двадцять п’ять днів вигрівав під пахвою курячий зносок, а з нього нічого не вилупилося. О Довбуш, мій Довбуш, де брав ти силу? З перегніву шпурив ним у Боржаву і нікому не говорив про свою невдачу. А як би він хотів мати отого бісика! Аби в усьому допомагав, як Довбушеві. Тоді пішов би у хащу, виліз би на дерево, вимостив би на ньому гніздо чи й колибу і там жив би. Захотів би в село зійти — чортик роздобув би коника і — гайда! Лише дерева шелестіли б за ним, як за повітрулею-вихором. А ще якби на хмару зібратися! Сісти на неї та, як на колісниці, прогриміти понад селом. Усі б дивилися та чудувалися з нього… Та все пропало, як і зносок у Боржаві. Айбо сила зглочувалася у хлопцевих жилах, і він мусів її кудись розтринькувати.

Пригадалося, як тоді присів на тяжкого валуна, що десь від Довгого або й від Лисичева прикотила сюди ріка. Спересердя взяв його обіруч, підкачуляв до яруги і викотив собі на плечі. Хоч і за перепочинком, хоч і з муками, та приніс-таки на обійстя того валуна. Потому скрутив довжелезну гужову з лозняччя, перекинув її через сволок у сіннику. До одного кінця прив’язав камінь,