Читати книгу - "Киянка Красуня Подолянка"

— Еге! — промовив Аскольд, яблучко піднявши. — Десь моя наречена в біду попала, коли мені цим яблучком знак подає.

Тоді питає дружинників:

— А що, дружино моя хоробрая, чи підете й тепер за мною, чи лишите мене власними силами мою суджену шукати і з біди визволяти?

Відповідають дружинники:

— Де ж то видано, де ж то чувано, щоб дружина свого ватажка в біді відступила? Водив ти нас, княженку, на городи грецькі, на орди половецькі слави здобувати — веди й тепер нашу князівну з біди визволяти. Ми тебе не покинемо.

Поїхали. Їдуть, їдуть по золотій стежечці, що то її яблучко по собі лишило, і приїхали під самий ліс. А Лісовик уже також стежечку від яблучка в лісі догледів і догадався, що воно й до чого.

От вийшов на край лісу, став перед Аскольдом і питає:

— А що, княженку, прийшов ти битися, чи миритися?

— Як скажеш, де князівна Яромира перебуває, то не буду з тобою битися, — відповідає Аскольд.

— Князівна Яромира у моєму замку, — каже Лісовик, — а до того замку ти вже стежки не знайдеш, бо я наказав золотий слід від яблука землею притрусити.

Розсердився Аскольд:

— Коли так, — каже, — то ми зараз почнемо дерево по дереву корчувати, увесь ліс знищимо, а до Яромири доберемося. Гей, дружино моя вірная, а беріть но сокири й зачинайте!

Дружинники з коней позіскакували, за сокири похапали — і до дерев.

Бачить Лісовик, що непереливки: дружинників — що колосся на пшеничному лані, сокири гострі — за день увесь ліс вирубають, і сховатися ніде буде.

— Стривайте! — кричить. — Не рубайте! Хай буде мир! Я зараз князівну Яромиру сам приведу!

І привів.

Зраділи наречені, після такого довгого часу побачившись. — Господи! Почали одне одного розпитувати, а дружинники довкола з радости, що їхній вождь та з їхньою таки, київською князівною зустрілися, шапки вгору підкинули і всі разом закричали:

— Слава княженкові Аскольдові і його судженій, князівні Яромирі, слава!

І клубочок золотої пряжі по дні Дніпра-ріки котився, куди треба, але трапилася йому пригода, через яку малощо все не пропало. Виплила ото десь із намулу завжди голодна зубаста щука і, думаючи, що це якийсь золотий горішок (клубочок трохи розмотався, то й поменшав), — накинулася на нього і проковтнула. І був би клубочок ніколи в руки княженка Дира не потрапив, коли б його дружинники не закинули сітей — рибки на вечерю наловити. Витягли ото сіть, а в ній щучина величезна — отак із коромисло[34] завдовжки. Стали її тельбушити — клубочок золотий всередині знайшли і віднесли до княженка.

Як же побачив Дир клубочок, зразу й сказав:

— Попала в біду Любомира, треба її визволяти.

І питає дружинників:

— Гей ви, хлопці-молодці, дружинонько моя вірная! Попала в біду ваша князівна київська, моя суджена Любомира і оцим клубочком мені знак подає. Чи підете зі мною її шукати, а чи я сам маю йти?

— Не годиться, княженку, дружині вождя свого в біді лишати. Куди голка — туди й нитка, куди князь — туди й дружина. Ти водив нас слави наживати, срібло-золото, паволоки[35] дорогі здобувати у царстві хозарському, у самому Табарістані, а ми підемо тепер твою суджену, нашу київську князівну, з біди визволяти. Веди!

Стоїть Дир на носі човенця, у руках клубочок тримає, золоту пряжу назад ізмотує, на веслярів погейкує, стерничому дорогу вказує. А та дорога все йде по золотій нитці.

Плили, плили, плили, та все вгору, та все проти води, аж тут раптом нитка й увірвалася. Бо Водяник догледів пряжу золоту, догадався, що воно і до чого — взяв і перекусив нитку. Тоді виліз із води, став перед чоловим човном і дорогу через ріку загородив.

— А що це ти, княженку Дире, — питає, — прийшов битися чи миритися? І чого тут шукаєш?

— Шукаю я свою суджену, київську князівну Любомиру, — відповідає Дир. — Десь вона мусить бути у твоїй владі під водою, бо золота нитка дном ріки бігла. Віддаси дівчину — навесні тобі дамо в жертву коня й кабана, не віддаси — не дістанеш нічого, ще й боки тобі намнемо, а князівну таки знайдемо.

Ох, як і розсердився Водяник, аж вода коло нього піною взялася.

— Що, — кричить, — мені боки нам'яти?! Та я вас зараз усіх потоплю!…

— Ба, не потопиш! — Дир на те. — Ось ми зараз усі на берег повискакуємо, а ти на землі сили вже не маєш. Та поберемо всі заступи в руки, та почнемо землю копати, верболози рубати — закидаємо всю ріку і всі озера! Тоді куди подінешся?