Читати книгу - "Сліди на піску"

Ми скинули йому згори край веселки й дивилися, як хлопчик тішився нею: перескакував, ніби через скакалку, обмотував нею шию, мов теплим шалем, світився у ній пломінцем й зникав у тому жареві; ми збігли вниз й кинулися обнімати малого, а він дивувався з нашої втіхи, бо ж нікуди не дівався, бо здавалося йому, напевне, як і мені колись, що він вічний, і ніяка тривога не добиралася до його душі – адже веселкова дуга ще вишивалася узорами, паношилася під небесами й не збиралася згасати…

15 жовтня 2008 року

Моїй коханій Нінусі

Зрозпачений безводдям, що змертвило відвічну зелемінь Карпатських гір, перемінивши їх у кам’яну пустелю, праукраїнський Мойсей багато тисяч років тому добрався до прямовисної скали, якою обривалася в безодню низовин найвища гірська вершина: зачувши в базальтовій глибині гори приглушений клекіт скованих вод, вдарив Пророк барткою в кремінний панцир, й віками стримувана бурхать виригнулася із земних тіснин могутнім струменем, вода повсюдно просякла крізь заціпенілу земну кору джерельцями, струмками, її було так багато, що вихопилась вона водограєм ще й на сідловині Чорногорського хребта й утворила там високогірне озеро, яке вп’ялося несамовитою синявою в блідо-голубий океан неба, ставши його оком на забутій Богом землі, й горяни, які згодом заселили безлюдне бескеття, назвали озеро Несамовитим. Мойсей, подарувавши людям життя та зуваживши свою місію сповненою, ще довго вдивлявся, як прудка вода, яку назвав Прутом, пробиває собі крізь гори каньйон, а коли шалений потік вихопився нарешті з тіснин до каскадів під Ґорґанами й прогримів водоспадом на низовину, ставши враз сумирною рікою, Пророк перебрів Несамовите озеро і зник у вічності.

У цьому каньйоні, що, обминаючи Ворохту, тягнеться від підніжжя Говерли аж до Яремчі й подекуди розкришується на колючу рінь, дозволяючи ріці розширитись і на мить угамувати свій стрімкий біг, щоб потім знову втиснутися між нездоланні кам’яні брили й заревіти в тіснині, – на необшустаному дикому зарінку, звідки видно Чорногору з важкою банею Говерли, я розклав намет і до заходу сонця вклав своїх дітлахів, стомлених денним сходженням на карпатський хребет, у спальні мішки, а сам, спершись на мосянжову бартку, сидів на камені і, вслухаючись у шум та плюскіт Пруту, думав про вічність цих гір і рік та про свою короткочасність.

Цю бартку з розплесканим обушком і загнутою буквою «р» головкою я побачив колись у знаного у Львові колекціонера: вона непримітно лежала на поличці поруч з підковами, бляшками з кінських хомутів, різьбленими веретенами, люльками, кресалами та ще якимось побутовим причандаллям; я похапливо сягнув рукою, взяв келеп і довго приглядався до розмаїтих на ньому узорів, рисок, кружалець, що нагадували солярні знаки; обушок бартки був добре стовчений, видно, побував на різних роботах у колишнього власника, а ще й не знати: може, цей келеп був колись власністю якогось мольфара, котрий відвертав ним градові тучі; колекціонер про таке, певно, не здогадувався, бо ж був, як видно, зовсім байдужий до експоната, а втім, до побутових знарядь він явно не мав особливих зацікавлень: стіни його домашнього музею були завішані бойовими топірцями розмаїтих конфігурацій на інкрустованих перламутром держаках, тож мосянжова бартка, очевидно, здавалась йому нічим іншим, як молотком, уживаним для хатніх потреб, – і він сказав:

– Якщо вам ця річ сподобалася, я міг би її виміняти, приміром, на двадцять космацьких писанок.

Не думаючи довго, я погодився і того ж таки дня приніс йому повний кошик писанок, яких мав удосталь, оскільки моя мама, родовита гуцулка, не знала кращого подарунка на кожний мій день народження, як десяток яєць, виписаних космацькими дивовзорами… Отже, я став власником ориґінального топірця, не схожого ні на які інші; мій брат, у якого золоті руки, приробив до нього тисового держака, і з цією барткою я ні разу не розлучався, полюбивши її, як вірного товариша.

Мої дітлахи міцно заснули, а я сидів, спершись на бартку, забувши в роздумах любуватися нею – достоту, як Довбуш у Федьковича: «Ні топірчик вже не пестить, ні кресак не обзирає, ходить, ходить по долині, схилив голову та й думає», – думки мої були тривожні й водночас спримирені: я намагався вдовольнитись цією миттю життя і не думати про невідворотне.

А вже звечоріло, і зорі, немов достиглі іванівки, повисли над каньйоном, готові впасти додолу, і мені в міжчассі промірковувалося нісенітне і смішне: чи було б дуже боляче, якби якась з них упала на моє тім’я; а серед зір, задерши роги, плив по небу молодий серпик місяця; схил протилежного берега каньйону стрімко спинався до підніжжя чорногорських верхів, де стугоніли старі ялиці й смереки, а тут, серед вологості, росли вільхи, клени, буки, вони вузлуватими кореневищами увіп’ялися в берег, немов велетенські орли пазурами, оберігаючи ріку від зсувів; високий берег щораз, то більше занурювався в сутінки, ріка вже ледь блищала переді мною, й чутно було лише її мирну розмову з камінням, що подекуди іклами випиналося з води; те жебоніння Пруту почало мене заколисувати, я врешті міцно задрімав і прокинувся раптом від несподіваного гуркоту грому. Глянув на небо, й заспокоїли мене тихі зорі й серпик місяця – ніщо не віщувало негоди, і я подумав, що грім мені приснився: над горами панувала така тиша, що чутно було глибоке дихання дітей в наметі.

Тиша була важка, безшелесна, глуха – такої тиші я ще ніколи не відчував, і подумалось мені, що надмірність завше небезпечна: перечулене кохання часто закінчується