Читати книгу - "Крізь безодню до світла"

– Хіба не знаєш? – виклично кинула вона.

Влад підвівся і благально поглянув на Віру:

– Вибач, я зараз.

Він узяв жінку за лікоть.

– Вийдемо, поговоримо.

Жінка знову глузливо подивилась на Віру й дозволила вивести себе з приміщення.

Віра оторопіло провела їх поглядом. Що це було? Хто вона? Його колишня? Яка ж вона вульгарна. Невже Влад, її інтелігентний Влад міг мати з нею якісь стосунки?

Віра визирнула у вікно. Вони стояли біля сходів і розмовляли, судячи з усього, на підвищених тонах. Влад щось кричав, жінка махала руками й злісно вказувала у бік кафе, ймовірно, маючи на увазі Віру.

Таким вона його ще не бачила. Власне, й не очікувала побачити.

Влад повернувся з незворушним, утім, помітно сполотнілим обличчям.

– Вибач, що була свідком цього.

Вона нічого не відповіла. Мовчки дивилась на нього, очікуючи пояснень. Однак Влад узяв виделку й, нервово стиснувши її на мить, незворушно продовжив трапезу.

Вечір було зіпсовано. Принаймні для Віри, бо Влад, здавалось, не надав цьому значення. Він наполегливо вдавав, ніби все нормально. Може, в цьому дійсно не було нічого такого?

Ну, припустімо, до них підійшов би Катрусин «батько», то й що? Але він не підійшов би…

Вірі було неприємно. Її безперестанку точила думка про ту жінку, про зверхній погляд, яким вона пройшлась по Вірі. А він нічого не пояснював. Це було ще гірше. Нехай би просто сказав: «Так, це моя колишня, то й що з того?» Їй стало би легше.

А він мовчав, ніби нічого не сталось, дозволяючи їй самій думати бозна-що. Тож думки лізли в голову найнесподіваніші, в уяві без упину малювались божевільні картинки їхніх злягань у ліжку.

Віра мусила негайно це припинити: нічого не лишалось, як скористатись давнім, перевіреним прийомом консервування. При цьому, щоправда, пригадався попередній законсервований інгредієнт – дивна смс-ка, написана не для Віри, хай там що би він їй казав тоді.

Коли консервуєш проблему чи щось неприємне, мусить прочинитись накривка, з якої автоматично випинаються всі попередні, зачаєні на споді пам’яті, думки. А раптом вона у нього не одна? Раптом він зустрічається з якоюсь іншою «кицею» і шле їй такі ж повідомлення?! А може, тих «киць» у нього взагалі безліч?..

Усе. Досить! Досить божевільних думок. Який у цьому сенс?

І накривку було надійно закручено, щоправда, з острахом імовірності появи наступних інгредієнтів…

Того вечора вони любилися з особливою пристрастю, так, ніби це востаннє. Він притискав її до себе аж до болю, вона теж обіймала його надміру міцно, подекуди впиваючись у його спину нігтями.

Наступного ранку, приймаючи душ, Віра помітила кілька синців на стегнах і сідницях… Задумливо дивилась вона на ці «сліди любові», й якесь химерне передчуття підкрадалось до грудей.

Щось має трапитись. Щось недобре. Хоча… з чого б це? Усе ж добре. Усе добре знов. І все мусить так лишатись. Чому ні? Причин для подібних передчуттів немає. Він її любить. Он як любить, аж «наслідив» на її тілі, котре й досі ниє від споминів цієї ночі. Тож годі нагнітати паніку.

Повернувшись із роботи в понеділок, Віра автоматично відчинила поштову скриньку, щоб дістати чергові квитанції. Однак рука намацала щось більш об’ємне і товсте.

Це був конверт без адресата і одержувача.

Підіймаючись сходами, здивовано роздивлялась конверт. Що це може бути? Може, це не їй – адресат же не вказаний?

Розпечатувала конверт із якимсь химерним хвилюванням. Руки тремтіли, тож фотокартки, що витягла з нього, розсипались по столу.

На першому знімку був Влад. На наступному Віра впізнала ту жінку, яка трапилась їм у кафе минулої суботи.

Стиснувши знімок у руках, Віра нервово відклала його вбік і взялася розглядати наступні. На них були дівчата років від вісімнадцяти до двадцяти п’яти. Красиві дівчата. Але… до чого тут Віра? Навіщо їй ці фотокартки?