Читати книгу - "Світло Парижа"

Коли, нарешті, настала п'ята година, вона швидко побігла нагору, скинула денну сукню й одягла свій власний корсет і нижню спідницю, перш ніж увійшла її покоївка Неллі.

Сукня обгорнула її шелестом єдвабу й ароматом квітів. Неллі вклала до неї пелюстки троянд, поки вона висіла, і кілька з них випурхнули на підлогу, щойно руки Марджі слизнули у рукава. Сукня була зшита з білосніжного єдвабу й мала V-подібний широкий виріз. Незважаючи на пору року, рукава були короткі, тому вона одягла на руки довгі рукавички, у яких напевно спітніють руки. Але найголовнішою прикрасою сукні були троянди, що закривали ліф і спускалися до подолу, між ними ховалися нерозкриті бутони з зеленими листочками. Марджі здавалося, що сад прийшов у її життя.

Інші дівчата — старшокласниці й студентки коледжів — мали поклонників і навіть кавалерів, хоча Марджі ніколи не думала про щось таке. По-перше, батьки би заборонили, а по-друге, хто дивитиметься на її товсті щиколотки й широкі плечі, коли є такі дівчата, як Елізабет Табб або Люсина Спенсер, ніжні, з дитячою посмішкою Мері Пікфорд[15] і виразними очима Глорії Свенсон[16]. Однак цього вечора, повільно спускаючись сходами, вслухаючись у шелест єдвабу довкола нижньої спідниці, відчуваючи незнайому вагу діадеми на голові, вона подумала, що сьогодні варта того, щоб на неї дивилися. Ось вона, подумала, та ніч, коли починається її життя.

У готелі учасники балу чекали в холі. Деякі сукні, міркувала Марджі, були приголомшливі, сучасні, навіть недбалі, тканина вільно спадала, безперервно рухаючись, і робила фігуру хлопчачою, квадратною. Кравець запропонував Марджі подібну. — Це найновіша мода, — сказала жінка, показуючи сукню з тонкого атласу з накладним мереживом, широку і спадаючу.

Мати Марджі переполошилася. — Під неї навіть корсет не можна одягти!

Корсет Марджі не обходив, вона любила вільно дихати, але заперечувала щодо якості самої сукні, та здавалася їй надто звичайною у порівнянні з тою, про яку вона мріяла. Сукня була красива й гарна для жінок, що мали шикарний вигляд у сукнях, які модельєр притримував для неї. Але у тих жінок не було ані широких плечей і великого бюсту, ані мускулястих литок, як у неї. Марджі знала, на що вона буде схожа в цій сукні.

Але багато дівчат мали сміливість зробити цей крок. Енн Дьюлані й Елсі Міллер перші обтяли волосся, довівши матерів до шалу, а інших — до шоку. Вони, звичайно, наділи б цю сукню, і, напевно, високі й стрункі, мали б приголомшуючий вигляд. Розслаблено напівлежали на канапах, наче сама думка про бал вичерпала усі їхні сили. Дві інші дівчини в коротших сукенках куйовдилися біля відчиненого вікна й палили (пляшка, яку вони передавали одна одній, напевно, не містила лимонад). Ще кілька дівчат у традиційніших сукнях стояли у протилежному кінці кімнати й робили вигляд, що розмовляють, крадькома милуючись своїм відбиттям у дзеркалі над каміном.

У розпачі Марджі шукала когось досить знайомого, щоб посидіти з ним, поки не видивилась Грейс Скотс та Емілі Гаррісон Палмер, з якими ходила до школи до дев'ятого класу, поки не вступила до Еббот Академії, а вони — пішли до школи міс Портер. Їхні сукні були такими ж традиційними, як і її, і, підсівши до них на канапу, вона відчула полегшення й знайомий дрож, який зазвичай охоплював її, коли порівнювала себе з іншими дівчатами, що завжди були вродливішими, моднішими, сучаснішими, ніж вона.

— Хто вони? — пошепки спитала Марджі, крадькома схиляючи голову в бік дівчат із цигарками.

— З півдня, — відповіла Емілі Гаррісон з гордовитою зневагою. Вона була багатою, її батьки приїхали до Вашингтона з Атланти й мати мала такий масний акцент, що його можна було намазувати на хліб. — А ці, — додала, показавши на дівчат біля каміну, — з європейських королівських родин. Можеш у це повірити? Далекі родичі, звичайно. Кажуть, що вештаються тут, шукаючи чоловіків, бо їхні батьки бідні, мов церковні миші.

— Не пліткуй, Емілі Гаррісон! — розсердилася Грейс. Була надзвичайно доброю, з тих дівчат, яких учителі обирали для опіки над новими учнями і які були схильні до гірких сліз у разі найменшого розчарування. — Певна, що вони дуже милі.

— Я не сказала, що вони не дуже милі, сказала лише, що дуже бідні, — заперечила Емілі Гаррісон, підняла руки й оглянула нігті. — У Європі всі бідні. Тут, здається, також. Мама казала, що за її часів не було балів зі стількома дебютантками відразу.

— Вони такі гарні, — зітхнула Марджі, розмірковуючи про європейок. Вони не дивилися на неї, їхні сукні мали глибокий виріз на спині, що демонстрував білу, як сніг, шкіру. Чи були вони принцесами, спитала вона себе. На двох були діадеми, що виблискували у світлі каміна, але на Марджі теж була діадема, хоча навряд чи вона була принцесою. Просто вони здавалися витонченими, досконалими, у рухах їхніх рук проглядала грація балерин, вигини ший, кістки обличчя немов були викарбовані з мармуру. Горді постави, прямі плечі. Марджі мимоволі виструнчилася. Навіть не будучи принцесами, вони були членами королівської родини, і вони спускатимуться сходами разом з нею.

— Це бентежно? — спитала Марджі. Вона не могла стриматися. Припускала, що має бути спокійною, як Енн і Елсі, млосно відчуженою, як ті на канапі, однак у неї не виходило. Вечір обіцяв їм