Читати книгу - "Янголятко в кутих черевиках. Книга перша"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— У тебе кров.
— У мене є серветки.
— То віддасиш мені гроші? — запитав вітчим.
— Ні, — відказала я.
— Я знав, що ти зламаєш комп’ютер, я знав, що ти скажеш «ні». Я знав, що мені доведеться тебе лікувати. Так, лікарю?
— Авжеж, — відповів той. — Вона намагалася вкоротити собі віку, отже — вона хвора.
— Я розповідала тобі про Вовка? — запитала я.
— І не треба, — сказав мені вітчим. — Їх нікого немає. Вони всі мертві.
Пес почує мене — моє «Допоможи!»
Вовк примчить до мене, адже я послала йому «Рятуй!»…
Вітчим реготнув і кинув мені під ноги телефон Пса з моїм «Допоможи!» на тріснутому екрані, він реготнув і кинув мені під ноги телефон Вовка з моїм ним не прочитаним «Рятуй!», залитим легеневою кров’ю.
— Їх нікого немає, — сказав він.
— Вони в раю? — запитала я.
— Мабуть.
— Їх немає…
— Але є я, — спробував утішити мене вітчим. — І є лікар. Лікарю!
— Дівчинку треба лікувати.
— Звісно. І ви навіть знаєте від чого, — сказав вітчим. — Давай я тебе поцілую, бо дядечки поспішають.
Зв’язаною лялькою я падаю вперед, варто було тільки потягнути за один вузол на мені.
— Тепер ми будемо бачитися часто, — сказав вітчим.
— Я мріяла, — мовила я. — Невже… Господи, дякую тобі…
— Тепер ми будемо бачитися часто, — сказав вітчим.
— Я мріяла, — мовила я.
— Я теж мріяв.
— Нам краще поїхати, — сказав мисливець.
— Їдьте, — сказала я.
— Давай я тебе поцілую, — мовив вітчим, — бо дядечки поспішають.
Розділ 9Перша ніч у божевільні. В палаті — метр на два. Вони прив’язали мене, вони влили в мене якоїсь гидоти, вони хотіли, аби я спала. А я лежала і слухала вітер. Я слухала шум гілок.
Маленька дівчинка в грубезних ременях. Я змогла виборсатися, але не зуміла скинути довгої сорочки, тепер єдиний мій одяг — величезний балахон, що обплутав мене завузлованими рукавами.
Троє ґрат? Навіщо так багато?
Троє ґрат! Зробіть мене водою! Зробіть мене стеблом! Прорости, витекти і опинитися там.
Вовчику-братику! Песику-братику!
Лише сосни погойдують верхів’ям. Лише вітер і місяць у хмарах — набряклою пикою п’яниці, сірими плямами довкола очей.
— Дитиночко, — сказав Місяць. — Життя — це чистісінька нісенітниця. Дитинко, — він не сміявся. — Що для тебе пістолет? Мій був великий і тяжкий. Завжди з собою. Де він зараз, ти знаєш? Я виміняв за нього трохи вина.
— Якби в мене був пістолет, я була б вільна.
Коли б самотність була привидом, якби ж то страх можна було помацати рукою… Щойно вони побачили, якою ти народилася, вони створили тугу і позбавили глузду все, у що ти можеш вистрілити.
— Старий п’яниця, — сказала я.
— Молода дурепа, — озвався він.
— Іди до біса.
Він одвернувся до іншого вікна, і я почула:
— І про що ти думаєш? Звісно. Розітни себе. Випусти із себе біль.
Я почула, як він запитав у відповідь:
— Ти потерпиш?
— Авжеж, — сказав Місяць. — Потерплю. Давай.
Він завив, і відразу ж по всій лікарні сотнею божевільних голосів заволали інші безумці. Дикий хор біснуватих, пісня, що змусила Місяць усміхатися та мружитися, — він діставав задоволення від купання в чужому болю.
Я народилася в пеклі? Дивно, але чому тільки я?
Можливо, я падучий янгол? Так, я буду янгелом, з великими чорними крильми за спиною.
Любий татусю! Ось уже вісім разів поспіль ти робив мені всілякі капості, а я все одно люблю тебе. Я пробачала тобі стільки, що ти вирішив —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Янголятко в кутих черевиках. Книга перша», після закриття браузера.