Читати книгу - "Амба. Том 1. Втеча"

само рідко, як і благородні метали. Платина, золото й срібло стійкі до окислення та корозії, але, на жаль, не мають механічної міцності. Бояться удару. Камінь і навіть дерево, не кажучи про сталь, легко перетворюють шедеври мистецтва на брухт. Хоча й благородний. Але брухт… 4

Відчужений погляд підвів чекіста зі стільця і спрямував до вікна. Мовчав арештант, «перетравлюючи» сказане. Плечі огорнув холод. Він розтікався по спині і грудях, просочувався в глибини єства. Мимовільний страх зачепив щось більше, ніж побоювання за свою долю, відкрив співрозмовникам безодню, про яку рідко підозрюють люди; вона назавжди рве не лише дружні стосунки, але і кровні; прірву вміло поглиб-люють і розширюють фанати та владолюбні, хитромудрі голови, використовуючи найчистіші й найсвятіші поривання шляхетно-непідкупних душ і тих, у кому тліють і чадять жадоба, злоба, ненависть…

– Довести до абсурду… До абсурду, – усе гучніше повторював чекіст, повертаючись від вікна. – Як ви дійшли до такої думки? Чи хтось підказав?

– Життя навчило, – гірко посміхнувся арештант. – Часто-густо навіть добро, піднесене до крайнього ступеня, переходить у свою протилежність.

– У свою протилежність… Ваша формула жахлива!

Чекіст, куйовдячи борідку, квапливо закрокував по кабінету, не помічаючи безвусого юнака. Зникли стіл і стільці, шафа з книгами й підлоговий годинник, сейф і телеграфний апарат. Кабінет заповнили гранітні брили слів; слова важкі, гострі та безжальні, як шаблюки і багнети в руках озвірілих солдатів під час атаки.

Мовчав арештант. Розумів: вирішується його доля. Щоки господаря кабінету стали такого самого кольору, як і на фотографії на стіні. Голова губчека крокував від столу до дверей. Здавалося, ще мить – він побіжить, махне довгополою шинеллю, вилетить через напіввідчинену кватирку й порине в далечінь часів, аби там, у майбутньому, знайти та пізнати правду сьогодення.

Різко, як уміють це робити лише малюки, Федір Карлович зупинився перед співрозмовником. Арештант здригнувся.

– Розумієте! Це ножиці життя! А в ножиць – два леза! Вашому поколінню зводити Світле Майбутнє! Чи подужаєте? Старі партійці-каторжники розкрутили Маховик Революції та готують насип під рейки. А будувати таким, як ви: безвусим хоробрим людям, мудрим чи самогубцям-дурням.

– Усе це зрозуміло. – Несподівано арештант пальцями вибив на столі нервовий дріб. – Тільки майбутніх поїздів не витримає насип із кісток, злоби та жорстокості. Кров – вона…

– Пробачте, молодий чоловіче, повторю, але за такою логікою ваші думки, як і наші діяння, жахливі. Зараз неможливо все передбачити й розрахувати. Як і всі попередні революції, нашу розсудять час і нащадки. Те, що майбутнє за соціалізмом – немає жодного сумніву. Жовтень для Світу багато зробив добра: робочий день до 8 годин крокує. Де? Чому? Першу допомогу з безробіття коли виплатили? Через любов до робочого класу?

– Не знаю.

– Отож-то й є! У 1919 році. В Америці. Революції в Німеччині і в Угорщині прискорили. Злякалися розумники втратити мільйони і мільярди – сотні кинули. Гризіть свою кістку… Бачте, я – гарний учень. Припустимо, розмова про комунізм передчасна. Тоді він, м’яко кажучи, малокорисний. Якщо ж народ не готовий до найближчого Світлого Майбутнього, то нас, сподіваюсь, вибачать лише далекі нащадки; з’ясують і зрозуміють наші діяння, враховуючи, як ви зробили ласку висловитися, усвідомлення народу в наш жорстокий і кривавий час. До речі, у цілому світі. Неможливо судити про минуле, стоячи на плечах предків, не зрозумівши їхньої моралі й суспільної свідомості, їхні поняття добра та зла. В оцінці подій минулого повинен жити дух часу, який панував як у передових умах, так і в народних масах. Мені до віддаленого майбутнього не дотягти, а ви, якщо вцілієте, багато побачите… І, сподіваюсь, згадаєте нашу розмову, Філософе…

Нещодавній арештант відкрив було рота, але нічого не сказав, очікуючи, коли «Сталевий Федір», мисляча людина з майбутнього, повернеться до кабінету. Зашарудів підлоговий годинник. Ударив раз, нагадуючи про безмірність часу.

– Цікава розмова. Не очікував. На жаль, повинен їхати. – Не чекіст, а Федір Карлович, як і при зустрічі, з ніг до голови знову оглянув арештанта. – Справді було дуже цікаво. Дякую за бесіду. А насамкінець – одна порада. У різнодумстві немає криміналу, але захватаєви не зрозуміють і, як сказав ваш конвоїр, батька рідного не пожаліють. Їх теж треба зрозуміти. Їхніми руками коїться зло… І добро. Тому в смуту такі думки краще тримати навіть не в сейфі – при собі. Інакше легко потрапити під Маховик…

Слова господаря кабінету віддавали арештантові ударами у скронях. Раптом зрозумів: прогулювався з чекістом над краєм прірви, а перейшов її по тонкій жердинці. Його страхувала лише відвертість. Нахиливши голову, виразно бачив, як під гімнастеркою стукає серце. Здавалося, пересохлі губи ось-ось лопнуть, а волосся на голові стане дибки.

– Бачите, молодий чоловіче, життя багатоманітне. Одні вас вважають контрою, інші називали слідчим від Бога: «Талан. Генін. Пілосоп», – здається, так величає вас Захватаєв. Але з вашими переконаннями, точніше, зі схильністю до роздумів і аналізу краще спробувати себе на кордоні. Якби не одне «але» – чудовий вийшов би комісар. Думаю, не помиляюсь. Рекомендацію дам. Тільки не забувайте, як казав Володимир Ленін: навчатися, навчатися й навчатися… Будь-якій людині в наш час без знань не обійтися. Чекіст же без книг – мов птах без крил… Падає з висоти…

Останнє речення Федір Карлович ледь прошепотів: чи то не хотів, щоб почув нещодавній арештант, чи то від несподіванки, побачивши, як у юнака смоляниста копиця волосся на голові раптом почала вкриватися білим інеєм…

Стежа перша. Зона

Життя людини – як невідома стежка…