Читати книгу - "Там, де ми живемо. Буковинські оповідання"

– Шварценеггера-батька і Шварценеггера-джуніора. Вони від постійного тепла, а може, й від здивування, не поснули й дуже жваво вовтузилися у своїй банці, – одне слово, дотримувалися здорового, зовсім не зимового способу життя, а навесні дали потомство. Данило – його треба знати – піклувався про них, як про останніх жуків на планеті, а у травні випустив на волю результати свого піклування. Аби ми не сумували без жуків, він приніс додому подружжя білих щурів – містера і місіс Гризлі, котрих виселили з дому його однокласниці за винахідливість і шкодливість. Як я не вмовляла Данила віднести їх туди, де взяв, – ні, назад їх категорично не приймали, мотивуючи відмову сумнівним «узяв то й узяв».

І тоді переповнилася моя чаша терпіння, і я заявила: «Або я, або ці Гризлі з їхніми голими хвостами!» І вийшла на вулицю з парасолькою. Позаяк йшов дощ. Так я і стояла німим докором перед нашими вікнами. А з вікна на мене зі сльозами на очах дивився мій син, ніжно притискаючи до серця щурячу парочку. Згодом він, звісно, спустився до мене на подвір’я і зізнався, що не може вибрати, хто йому дорожчий – я чи щури. Адже я без нього якось протягну – хоч і в тузі та печалі, але проіснувати зможу, – а от щури достеменно загинуть. А він за них відповідальний. А щури тим часом ніжно м’яцкали своїми рожевими, абсолютно людськими рученятами комірець Данилової сорочки, з докором на мене поглядаючи хитрими безсоромними очиськами.

Щури виявилися симпатичними та розумними. Ось тільки вдома у нас щодня був неймовірний рейвах: Чак дуже не любив містера та місіс Гризлі; кішка, навпаки, їх любила і заразом любила наших папужок, причому любов ця мала суто гастрономічний характер. Щури своєю чергою намагалися з’їсти все – від шпалер на стінах і Данилового пластиліну до яскравих хвостів папужок. Тим часом папуги обожнювали прогулюватися підлогою, вклоняючись та вальсуючи, чим провокували мисливські інстинкти і кішки, й собаки, і родини Гризлі. А з метою самооборони наші птахи боляче щипалися і дзьобалися. Часом могли і в око поцілити. І коли нам треба було піти з хати, ми насамперед відловлювали і розпихували всю цю братію по різних кімнатах, кутах і клітках, щоб не полювали і не їли що прийдеться.

Так Гризлі у нас і мешкали, довго та щасливо. А померли, між іншим, в один день. Тому що переїли. Не слід їм було у папуг корм викрадати і заїдати рідкісними квіточками з вазонів, немовби їх не годували!

До речі, можна згадати тут і про хом’ячиху з травмованою психікою – в одній родині довели її завиванням пилотяга. А до нас принесли тому, що у нас тиха місцина, а в хом’ячихи невроз. І ми при ній розмовляли пошепки. Від гучних звуків вона починала пищати і бігати сюди-туди, як заведена. І кусатися боляче.

А про тих, хто просто приходив до будинку, щоб ми їх погодували, я й не кажу. Собаки, коти, красуня ящірка, два їжаки. А зовсім нещодавно цуценя в нас оселилося, підібране донькою. Породи цуцик-з-під-кущика, крихітне та лизюче. Назвали його Молодь.

Атож. І не дивно, що зателефонував нам у серпні знайомий. Каже: візьміть кота на виховання. Гарний, доладний кіт. Укомплектований: вовночка блискуча, хвіст знову ж таки, лапи. Чотири штуки. Є мурчалка. Вбудована. І два букети вусів. Форматний такий кіт, практично тигр. Живе на озері. Поїдьте познайомтеся, а то зиму він там не переживе.

Діти завили:

– Ма-а-амусю! Не переживе-е-е-е!

Звісно ж ми поїхали на те озеро. Тільки-но під’їхали – велетенський чорний кіт з гучним нявом і завиванням кинувся нам назустріч. Немовби втомився чекати – і ось нарешті діждався. Він хвацько видряпався по моїх джинсах і светру просто на плече й замуркотів. Шерстка у кота виявилася чистенькою, промитою, блискучою, – невдовзі ми дізналися чому. Коли кіт довірився нам цілковито, він продемонстрував свій головний атракціон: розігнався, завис на мить над водою, лунко шубовснув в озеро і поплив, пихато задерши до неба мушкетерські вуса. Поплавав, поплескав лапами по воді, підчепив рибку, приволік її до берега й акуратно вклав біля моїх ніг. І сам сів поряд, примруживши зелені очі й не припиняючи муркотіти. Послухавши наші здивовані та захоплені вигуки, стрибнув у воду знову, поплавав повільно, елегантно, плавно розсуваючи воду лапами, явно отримуючи насолоду. Виліз на берег і всівся на яскраво-зелену траву, ретельно струшуючи кожну лапку по черзі та вилизуючись. Відтак картинно пригладив вуса, прогнувся тугим блискучим тільцем і знову радісно замуркотів, мружачись на призахідне сонце.

Кіт пропонував нам дружбу. Ми йому дуже сподобались, і він зі шкіри пнувся, щоб сподобатися нам. Але щось у ньому, в цьому котові, було не так – надто вже легко він нас перегравав. Наче і морда в нього така добряча, не хижа зовсім, і наміри найбільш доброзичливі – пестився, муркотів, рибою почастував, – проте дивився він на нас дещо зверхньо та з легкою зневагою.

Власне, вибору в нас не було. Кіт усе вирішив за нас. Він спокійно заліз у машину, влігся зручненько і, ретельно вмившись, терпляче перечекав наші марні суперечки з дітьми.

Ось так ми і повезли його додому.

– Давайте назвемо його якимсь гордим вірменським ім’ям, – запропонував син Данило.

– Яким? – підхопила донька Ліна.

Зауважте, ніхто з чудернацької нашої родини не запитав: чому вірменським, а не ім’ям будь-якої іншої гордої нації? Ні.

– Яким же? – нетерпеливилась Ліна.

– Давайте назвемо його Гамлетом.

Кіт стрепенувся і переліз до Данила на коліна.

Гамлет то й Гамлет. Тепер у кота було горде вірменське ім’я.

– Треба буде ознайомити його з правилами нашої родини, – поважно проказав тато з-за керма.

Авжеж! Звичайно,