Читати книгу - "Там, де ми живемо. Буковинські оповідання"

– Женька!!! – заволали ми разом. – Женька!!! Він повернувся!!!

Ми вибігли на повітря, до річки, милувалися маленькими водоспадами і поріжками. Ми слухали птахів і співали тихенько самі. А увечері розпалили вогнище і розмовляли, розмовляли, розмовляли…

Женік уже не заперечував, що його звуть Женькою, а не Джеймсом, нарікав на Америку і тужив за нашою радісною безтурботною юністю. «А пам’ятаєте? А пам’ятаєте? А пам’ятаєте?» Втомлений, захмелілий, змішавши на додачу спирт із ранковими таблетками, Женька завалився спати в одній із машин, махнувши нам:

– Гуляйте, друзяки!

З першими зорями ми попрощалися з вуйком Василем і вирушили додому.

Дорогою посигналив Юра-мєнт, він повертав до дачного селища, до себе на дачу. Потім відстала й друга машина з Ларисою та її чоловіком. Коли ми приїхали додому, було вже геть темно.

– Женько, вставай! Приїхали, – обережно погукав Аркадій.

– Женічко! – озирнулась я, щоб розбудити нашого гостя. Озирнулась – і охнула. Женьки на задньому сидінні не було. – Де Женька?! – запанікувала я. – Женька де? Йому ж завтра летіти в Київ!

Аркадій замислився: Женька пішов спати до якої машини? Нашої, Юриної чи до Лариски?

– Не пам’ятаю. Здається, до нашої. Чи до Ларисиної. Чи до Юриної.

Ми увірвалися в дім і кинулися до телефона. Лариска вхопила слухавку миттєво, ніби чекала. І через це я подумала, що, напевне, Женька у неї. Але його не було в її машині. Вона навіть у багажник зазирнула. Юрин мобільний відповідав жіночим голосом англійською: мовляв, господар не може зараз підійти. Потім.

Ми, звісно, втомилися, зголодніли і страшенно хотіли спати, але повернулися до машини і поїхали в дачне селище до Юри-мєнта. Дорогою до нас долучилася Ларисина машина. Ось що таке друзі! В біді не покинуть. Аркадій бурчав, що якщо ми забули Женіка у вуйка Василя, на березі Черемоша, то туди ночами навіть вовки приходять. І дикі кабани. Аркадій – він молодець, вміє втішити, заспокоїти.

Довго ми гримали в Юрину хвіртку, сигналили, розбудили ціле дачне селище. Нарешті Юра нам відчинив. З його розгубленої сонної фізіономії ми зрозуміли: Женіка в нього нема.

Ні на що не сподіваючись, ми всі, озброївшись ліхтариками, рушили до Юриного гаража за будинком. Гаражем снував привид. Привид у відчаї здіймав руки догори, стогнав і запитував у гаражного даху англійською:

– What’s up? Where am I? (Що відбувається? Де я?)

– Женіку… – несміливо та винувато покликала я. – Женіку… Їдьмо додому. Ми тебе забули…

– Ви мене напоїли! Ви мене спокусили! Ви мене покинули!!! В аеропорт!!! Додому!!! В аеропорт!!! – ридав привид. – За речами і додому!!!

Ми не змогли вмовити його залишитись. Він навіть не погодився поїсти і взяти з собою солодощів у дорогу. Ми стояли посеред зали аеропорту, коли Женька помчав на паспортний контроль. І знаєте: він навіть не озирнувся. А Юра-мєнт сказав, що ось, мовляв, ніби ми й не йшли звідси від четвертої ранку. Ніби все ще зустрічаємо нашого Женьку.

– Бідолашний Женька. Бідолашний хлопчик… – це зітхнула звичайно ж Лариска. Вона у нас добра.

– Так, – погодилась я, – бідолашний хлопчик.

– Який хлопчик? – закурюючи, поцікавився Аркадій.

– Який хлопчик? – похмуро запитав Юра.

А чи був хлопчик? Хлопчик-то чи був?

Ні, яка все ж таки дивна, на чужий погляд, наша родина! Ми просто дивовижні дурні, – чим дуже пишаємося. І всі це знають. А інакше навіщо всі як один тягнуть до нас усіляких тварин – покинутих, зайвих, знайдених десь? Світом про нас пішла така слава, що тепер тварини навіть без допомоги людини знаходять до нас дорогу. Приходять, прилітають, приповзають і рвуться просто в дім, навіть не вітаючись, впевнено вважаючи, що саме тут вони знайдуть притулок, їжу та доброго співрозмовника. І ми від них ніколи не відвертаємося.

Річ у тім, що наш тато завжди мріяв про коня. Часом він, дивлячись на коня в журналі, на світлині, в телевізорі, у мультику про трьох богатирів або хильнувши чарку-другу в теплій компанії, раптом зітхав тяжко і казав: «От би мені коня… Був би у мене кі-і-інь, ох, я б тоді…» І позаяк коня нам тримати ніде, то ми, намагаючись компенсувати нашому татові відсутність коня, заповнюємо домівку всілякою симпатичною звіриною, щоб хоч якось розвіяти його козацьку тугу.

Якось прикордонники із сусідньої застави пізно увечері привезли двотижневе цуценя-сироту. Ми по черзі вставали до нього вночі, а я й взагалі спала, звісивши голову донизу, щоби Чак (так ми його назвали), влаштувавшись на килимку біля ліжка, міг мене бачити і не почувався самотнім.

Потім донька Ліна в жменьці принесла сліпе кошеня, загорнуте в листок лопуха, – ото була морока! Годували його молоком з піпетки, виходжували, чекали, коли оченята розплющить. І скільки радості було, коли одного ранку діти заволали: прозрів! Прозрів! Чак допомагав із вихованням кошеняти активно, грів його ночами. Кіт так і спав потім ціле життя у Чака на животі, занурившись у довгу шерсть. Точніше, кішка. Лайма. Кошенят приводила двічі на рік. А врожайними роками – навіть чотири або п’ять. І всіх Лайминих дітей доводилося прилаштовувати в добрі руки, попутно відстежуючи їхню долю і забираючи в тих, хто погано з ними поводився.

Данило, син мій, всю зиму якось виховував двох жуків