Читати книгу - "Вакансія для диктатора"

Змішаний ліс переходив на рідколісся, і це не подобалося втікачеві. Він від самого початку сподівався заховатися десь, пропустити погоню й у неї за спиною тихенько забратися геть, але тут тайга не нагадувала дрімучі нетрі із завалами вітролому, з вивернутими з корінням деревами, її, як на те, кілька років тому якісно почистили лісники. «Віктор Іванович» пробіг ще метрів тридцять, опинився на узліссі й зрозумів, чому його виганяли саме сюди: прямо перед ним стрімко падало вниз урвище закинутого кар’єра. Крутий — без спорядження не злізти — бескид тягнувся і праворуч, і ліворуч, здавалося, аж до небокраю. Подітись не було куди.

«От і все», — подумав «Ільїн». Він сів на старий чорний товстий пень, певне, дубовий, бо постарів, а не згнив. «От і все: жив-служив, а перед тим до школи ходив, спортом займався... Як вчора було». Так, спортом: перед очима спливло обличчя його першого тренера з секції східних єдиноборств. Той завжди казав: «Спочатку поразка відбувається у нашій голові. Варто на неї погодитися, і вона настає дуже швидко! А якщо ти не погодився, її може не статися!» Усе життя сповідував це правило в спорті, — он чорний пояс колись заробив, — і житті. Ніколи не здавався. А тут — мало нюні не розпустив. Чого б це із такою зброєю та майже чотирма десятками набоїв не повоювати? Ще подивимось, хто кого! Поки є хоч один патрон хоча б в ПСМі, гру не закінчено!

Він заліг за пень, наготовив свою «Гюрзу», майже одразу побачив праворуч у просвіті між негустими деревами силует людини, що тихо рухалася, тримаючи пістолет напоготові, й прицілився. От зараз плавно спустимо гачок і... Та раптом — пум-пум-пум — хтось випередив «Ільїна», зрізавши переслідувача короткою чергою з якогось нестандартного («калаш» будь-якої модифікації «Віктор Іванович» змолоду безпомилково пізнавав на слух) автомата. Хто цей невідомий рятівник, що прийшов на допомогу в найскрутніший момент, і на що очікувати в результаті його появи, розмірковувати часу не було. «Ільїн» уп’явся поглядом у далечінь: десь там зачаїлися ще двоє озброєних ворогів.

Пум-пум-пум — знов видав коротку чергу невидимий автоматник, і йому відповіли декілька пістолетів. «Ільїну» здалося, що три, але такого бути не могло: в джипі сиділо п’ятеро, одного він завалив у кабіні, ще одного — біля валуна, і одного тільки-но поклав невідомий стрілець. Виходить, залишилося двоє, а на слух здається — вогонь ведеться з трьох позицій. Він не став гадати, скинув куртку й поповз, ховаючись, як колись учили, в складках місцевості, на звук пострілів.

Добре все ж, що, поспіхом забираючись з державної дачі — так скромно називалася комфортабельна заміська резиденція місцевого губернатора, він здогадався вбратися в темні брюки та светр, і тепер не кидався у вічі, переповзаючи по землі у незнайомій гущавині.

Йому вдалося підібратися до одного зі своїх переслідувачів ззаду майже впритул: моцак у камуфляжі лежав у западині з пістолетом напоготові, уважно вдивляючись у тайгу з того боку, звідки лунали автоматні черги. «Ільїн» одразу впізнав його: це був майор Молодцов, права рука полковника Ваніна, коменданта закладу, де ще годину тому вони з Неллі так прекрасно проводили час. Ось і підтвердження: Ванін — частина великої змови. Бувалий «Віктор» ретельно прицілився й першим же пострілом поміж лопаток вразив невдаху майора. Те, що насамперед треба відкинути зброю від вбитого ворога, — азбука війни. Хто знає, може, він лише непритомний, а зараз оклигає й почне стріляти? Таке не раз траплялося, і люди ставали жертвою власної легковажності. «Ільїн» підскочив до мерця, ногою відфутболив подалі його «Гюрзу», мить подумав і добив контрольним пострілом. Голова здорованя луснула стиглим кавуном. «А ви кажете — «все», Вікторе Івановичу, а поразка — вона в голові!» — підморгнув сам собі «Ільїн». Десь поряд запумкав нерозпізнаний скоростріл, довелося падати на землю у заглибину поряд із мерцем. Стукнула в голову невчасна думка: «Хоч би в крові не вимаститись».

На галявину, котра прекрасно прострілювалася із заглиблення, що правило за позицію для «Віктора Івановича», вихопився з якоюсь короткою зброєю в руці той самий капітан, який нещодавно випроваджував парочку з резиденції, але вдягнений уже не в парадну форму, а в плямистий камуфляж. Сторожко роззираючись навколо, він завченим рухом пішов з імовірної лінії прицілювання, побачив «Ільїна» і поряд мертвого майора, помітно зрадів, опустив ствол, усміхнувся, підніс правицю до покритої камуфляжною банданою голови й зібрався за всією формою рапортувати лежачому:

— Товаришу...

— Ільїн, Віктор Іванович, — з показною гідністю звівся на ноги той і, обтрушуючи з одягу листя та землю, кинув: — Вільно. Тебе як звуть, капітане?

— Юрій Кондрашов.

— А чому ти мене захищаєш?

Кутик рота капітана ледь помітно смикнувся, а в очах заграли злі вогники. Він зиркнув на «Ільїна» й твердо відповів:

— Я ж присягу давав.

Той нічого не сказав, подумавши: «Присяга — це добре, та я готовий заставлятися, що в тебе є якісь свої мотиви, і бажано мені знати, які».

Натомість запитав Кондрашов:

— А де Неллі Азатівна?

— Поїхала далі, — махнув кудись у невизначеному напрямку «Ільїн». — А я прикривав її відхід. Вони навіть не погналися, і це ще раз підтверджує, що їм потрібний був я, а не вона.

— Це правда, потрібні ви, — підтвердив капітан. — А не стали гнатися, бо на п’ятнадцять кілометрів від того місця, де ви їх зупинили, нема жодної розвилки, нікуди не звернеш, а на першому ж перехресті — стаціонарний блок-пост. Тут же закрита зона довкола резиденції.