Читати книгу - "Крадій"

кинулися у вогонь, у якому горіла їхня мати — крихітне скупчення зірок, що ми можемо звати Плеядами. Крокодил, Дао Джа Ра Кае — подивись на нього та не забувай завжди робити добро, щоб отримати винагороду. Дао Джоун, найяскравіша зоря. Народжені під цим світилом діти стануть грабіжниками, і собаки, що стерегтимуть будинок, усі засинатимуть під їхнім срібним поглядом.

Стоп.

Слухайте.

Наближається вантажівка! Тут це рідкісне видовище; чи вона, бува, не російського виробництва? Ні, не російського. Британська вантажівка, що походить з Індії, кузов накритий брезентом, ящики підстрибують зі слабким торохтінням зеленої порцеляни-селадону, витончених чашок і вузьких ваз, що поступово виходять з моди, бо поширення Заходу на Схід починає переважати над колись модним поширенням Сходу на Захід.

Цей фургон уривчасто рухається безлюдною дорогою по безлюдній землі, водій смокче товсту манільську сигару, яку вже розтягнув майже на тридцять хвилин, листовий попіл падає на його штани, аж раптом бам! Вісь тріщить, шина лускається, в кузові посунулося щось, що не мало соватися, але він лише закотив очі та повільно зупинив машину, бо таке з ним уже траплялося, і неодноразово траплятиметься впродовж наступних п'ятнадцяти років, коли він водитиме цю машину, аж до того доленосного дня, коли двигун зламається остаточно, надто далеко від запчастин.

Не припиняючи лаятися, чоловік виходить з кабіни, намацує в поцяткованій зорями темряві шлях до кузова й відкидає брезент.

Світло слабке, місяць — тонкий серп за рухливими хмарами, але його достатньо: відкинувши зі своїх ящиків брезент, водій бачить чоловіка, а чоловік бачить його.

Водій відстрибує, з його горла лунає слабкий скрик; він не знає, тікати йому чи битися.

Чоловік, що ховався в кузові, благально підіймає руки та каже:

— Будь ласка, не... Я вам нічого не поганого не зроблю!

— Це точно, ти мені нічого не зробиш! — відповідає водій. — Це моя машина, що ти в ній робиш?!

— Мені треба було, щоб мене підвезли.

— Тебе що, просити не вчили? Ти чому ховаєшся в моєму кузові?

— Я думав, що можуть бути блокпости.

— Блокпости? Ти що, злочинець? Якщо ти злочинець, то знай, я помру, захищаючи своє майно!

Ця заява, можливо, була надто гучна й надто обурена, як від сина гончаря, чиєю найближчою подобою бойового досвіду був той раз, коли Сунан дав йому прочухана за те, що він дивно дивився на сестру Сунана.

Ремі виплутався з брезенту, важко опустився на землю, досі тримаючи руки піднятими, долонями до водія.

— Мені просто треба було під'їхати, — пробурмотів він, озираючи непримітний ландшафт: плоскі поля, плоске багно, низькі дерева, темрява. — Де ми?

— Де ми? Де ми?! Ти сховався у моїй машині, налякав мене мало не до смерті, а тепер питаєш «Де ми?» У пеклі ми, іноземцю! Я привіз тебе в пекло, і звідси тобі не втекти!

Ремі приділив усю свою увагу цьому хвалькуватому, обуреному пророку, трохи випростався та сказав:

— У такому разі, я вас залишу.

Накинувши рюкзак на плече, він озирнувся на дорогу, якою вони приїхали, потім глянув уперед, у темряву, а тоді, трохи похитавши головою, повернувся та пішов.

Дорога була вся в багні; ніч гуділа від комах.

Його штани були брудні після того, як він надто поспішно вистрибнув з човна торговця зміями. Що він тоді побачив, що так налякався?

(Він побачив, як біля берега, коли вони відчалювали, зупинилися три автівки, і був упевнений, що їх на три більше, ніж там мало бути. Хоч у тебе й похмілля, Ремі, до вищої ліги ти не просто так потрапив.)

Він сховався у вантажівці з гончарними виробами тому, що та в потрібний час їхала в потрібному напрямку. З міста вони виїхали манівцями, щоб водій зміг попрощатися зі своєю другою улюбленою тітонькою; з тією, що завжди давала йому щось солоденьке, змішане з кокосом; і через ці родинні справи вони оминули блокпости.

Ремі весь день нічого не їв і не мав, що пити.

Від згадки про це його шлунок стиснувся до болю, але гравець лише похитав головою — він не може зупинитися; він незнайомець на знайомій землі, тому мусить не зупинятися.

Водій машини позаду нього махає руками, лається, а коли темрява поглинає Ремі цілком, стоїть, тремтить і гризе нижню губу — сам не знаючи, чому.

Через п'ять миль полагоджена вантажівка пихтить по дорозі повз Ремі, її фари трохи освітлюють його. Фари проїхали сто метрів за нього, а потім зупинилися. Ремі зітхнув і продовжив іти. Пасажирські дверцята відчинилися, висунулася голова водія:

— Агов!

— Чого тобі треба?

— Тебе підвезти?

Ремі зупинився на багнистій дорозі й повернувся, щоб подивитися на ледь освітлене обличчя.

— Що?

— Підвезти? Тебе підвезти?

Голод кусає, спрага ссе.

— Так, — сказав він, залізаючи в кабіну. — Ви дуже ласкаві.

Розділ 10