Читати книгу - "Промінь"

За дальнім столом сидів хлопець років вісімнадцяти, у червоних кедах і чорних джинсах. Футболка без рукавів оголювала надуті м’язами руки в кельтському татуюванні. Хлопець був мулат. Чорне кучеряве волосся коротко підстрижене, синє татуювання на шкірі кольору кави з молоком мало мальовничий вигляд.

Денис зупинився на порозі. Він очікував побачити кого завгодно, але не такого от здорованя. На хлопцевому обличчі був не менший подив: він, своєю чергою, не чекав тут Дениса.

— Hallo, — сказав Денис.

— Вечір у хату, — відгукнувся качок. — Ти по-російськи говориш?

— Говорю.

— Ну слава богу, а то я вже думав, що піндоса підсунули… Я Славік. А ти?

— Денис.

— Жерти хочеш? Там, — він показав кудись за барну стойку, — повно їжі. Бери, грій у мікрохвильовці, чайник, кавоварка, усе сам.

— Як ти сюди… як ти тут опинився, Славік?

— Так як і ти! — Славік підморгнув. — Цікаво, що ти на вигляд ботан, ще й недоліток. За що тебе так?

Славік тримався бадьоро й говорив весело. Мулат з рідною російською мовою. Як-то кажуть, хіба таких хлопців мало? Веселою безцеремонністю цей хлопець перемелював трагедію у водевіль. Денис засоромився своєї слабкості й теж усміхнувся:

— Ні за що.

— Та ну, — Славік засміявся. — Не хочеш — не говори… Жуй!

За стойкою знайшлися тостер, мікрохвильовка, автоматична кавоварка й промисловий холодильник, повний заморожених упаковок з їжею. Денис покрутив у руках «яєчний рулет з куркою» і зрозумів, що їсти не хоче. Налив собі склянку кефіру. Повернувся в зал, секунду повагався й сів навпроти Славіка.

— Нормально пожерти візьми, — сказав той, оцінивши Денисів вибір. — Що ти, наче тьолка на дієті?

— Так і будемо тридцять днів їсти розморожену їжу?

— Кухарів тут нема. Хочеш — бери й сам приготуй… якщо вмієш. Продукти є, все під зав’язку забите. Хочеш сосисок? Бо я од жадності нагріб.

Він підсунув до Дениса тарілку, завалену підсмаженими ковбасками, колоритно оздоблену гірчицею, хроном і майонезом. Денис похитав головою:

— Ти звідки, Славік?

— З Магнітогорська… Якщо хочеш спитати, чого я чорний, то мій татко бізнесмен з Кенії, дуже крутий чувак, а мати — переможниця конкурсу краси «Міс Південний Урал».

— Можеш розказати, як ти сюди по…

Розчинилися вхідні двері, й Денис затнувся.

Дівчата. Одна років сімнадцяти, спортивна, висока, з довгим темним волоссям, що спадало на плечі. Друга на рік-два старша за Дениса, маленька, тендітна, коротко стрижена білявка.

— Опа, — сказав Славік.

— Жопа, — моментально відгукнулася брюнетка. — Ви хто такі? — вона розглядала їх скоріше не здивовано, а обурено, наче вони без дозволу сіли за її стіл. — Ви що, теж у програмі?!

— Тю, — Славік устав і розправив плечі, демонструючи рельєфну мускулатуру в сіточці кельтських візерунків. Видно було, що до цього прийому він вдається не вперше і впевнений у його дієвості.

— Дівчата, заходьте. Ви обидві дуже класні. Мене звати Славік. Зварити вам кави?

— Звари, — без подиву відгукнулася брюнетка, і Славік поплив за стойку. Полилася вода, засичала кавоварка. Брюнетка тим часом узяла стілець, підсіла за столик до Дениса й оглянула його, як фейс-контролер на вході в нічний клуб:

— Скільки років?

— Чотирнадцять.

— Вундеркінд? Мене звати Еллі, а це, — вона кивнула на блондинку, — Маргарита.

— Не схожі, — сказав Денис.

— На кого?!

— На Еллі й Маргариту. Одна подорожує у Смарагдове місто, друга літає на мітлі… Вам треба помінятися іменами.

— Я взагалі-то Марго, — тихо сказала блондинка. — Так простіше.

— Тоді ти королева-інтриганка. А на вигляд безневинна.

Марго блідо всміхнулася. Еллі глянула на Дениса уважніше:

— А ти, виявляється, жартівник.

Вернувся Славік, поставив одну чашку кави перед Еллі, другу перед Марго:

— Цукор? Вершки? Бутер намастити?

— Так би й сказав, що ти офіціант, — Еллі зверхньо посміхнулася.

— Я взагалі-то за фахом бармен, — Славік підсів до стола. — Якщо ти хочеш запитати, чому я чорний, то мій батько — крутий кенійський бізнесмен…

— Мені байдуже, чорний ти чи в клітинку. Як ти сюди потрапив?

— Як і ти! — Славік весело підморгнув. — На чому спалились, дівчатка? Травичка, спайси, сіль?

Еллі й Марго переглянулися.

— Ще один жартівник, — сухо сказала Еллі. — Добре, нема чого гаяти час: я Еллі, в паспорті Олена, але друзі називають мене Еллі. Я виграла конкурс на участь в експерименті «Промінь». Мене попередили, що крім мене, тут буде ще троє учасників. Це ви?

Денис удавився кефіром і закашлявся. Славік без прохання ляснув його по спині — даремно, ще й боляче. Еллі переводила прищулений погляд з одного на другого.

— Учасники, — Славік теж здався ошелешеним. — Співучасники… У сенсі… Який, к чорту, «конкурс»?! Я в труні бачив цей «проект»! У білих капцях! У мене був вибір — або я роблю, що вони хочуть, у їхній довбаній програмі, або сідаю в колонію на п’ять років. Я думав, ви теж так: у вас проблеми із законом, і ви погодились!

Кілька секунд усі мовчали. Денис важко дихав, клятий кефір застряг у горлі будівельним розчином. Нарешті, Еллі повернула до нього бліде лице:

— А ти? Ти виграв конкурс чи тебе хотіли посадити?

Денис знаком дав зрозуміти, що не може говорити. Славік прицілився ще раз ляснути його по спині, але Денис устав і відійшов:

— Мене запросив дядько Роберт, — сказав він хрипко.

— По знайомству? — Еллі подивилася на нього, як на позавчорашню упаковку з-під гамбургера.

— Ти справді не розумієш?! — запитав Денис безпорадно. — Я що… один отут такий?!

Йому стало так кривдно, наче за спільним обідом йому принесли