Читати книгу - "Шалена"

стопи за вуха, спричинило розриви. Не варто пояснювати, що після народження першої дитини мамі довелося сильно тужитись. Нащо я була їй потрібна? У неї вже була Бет. Я була надлишковою, нікому не потрібною рекламною акцією «купуй один, отримуй другий безкоштовно». Нерозпакованим сиром, що гниє в глибині холодильника. Другою упаковкою печива «Джаффа», яке ніхто ніколи не з’їсть. Чимось, про що легко забути, що легко ігнорувати.

Мама вічно «забувала» про мене, так само як «забула» повідомити, що емігрує до Австралії. Вона «забула» зробити мені щеплення, і я підхопила кір. Вона «забула привести мене додому з супермаркету, забула мене в потязі в Пензанс. Вона «забула» запросити мене на похорон бабусі. (Не моя провина, що вона померла. Я просто навідувала її, коли вона нарешті дала дуба.) Ну, тепер ви маєте уявлення.

Через те, що я застрягла, мене помістили в акваріум, тобто в інкубатор. Це було якось пов’язано з нестачею кисню. Коли мене вперше побачили, я була яскраво-фіолетова. Через те, що я лежала в акваріумі, я мала лишатися в лікарні. Мене не годували грудьми, на відміну від Бет. Медсестри годували мене з пляшечки. Мені діставалася тільки суміш. Мама лишалася з Бет, її дорогоцінною первісточкою, і вони вдвох чудово проводили час. Коли мене нарешті виписали, за кілька тижнів, мама приїхала по мене лише після того, як отримала три повідомлення на автовідповідач. Звісно, на той час у них уже був міцний зв’язок із Бет. До того ж усі знають, що третій зайвий. Така модель стосунків існувала протягом двадцяти шести років: мама була лінива, Бет було легко любити – вона була слухняна, добре поводилася, бездоганно виглядала. Вона ніколи не змушувала нас ніяковіти перед сусідами, не тікала, не мала проблем із поліцією. Вона не лаялася й нічого не підпалювала. У ній жодного разу не розчаровувались.

Мене назвали на честь нашого батька, Алвіна (ото багата уява!), а Елізабет – на честь Її Величності королеви (цю історію мама не втомлюється переповідати). Якось так сталося, що мама не дуже добре ставилася до батька. Вони розійшлися невдовзі після нашого народження, і він поїхав жити до Сан-Франциско. Після цього я його не бачила. Не надто велика втрата. Мабуть, він був якийсь недоумок. Мама ніколи б не погодилася жити в Америці, чи в Ґренландії, чи в Афганістані, чи деінде – так вона любила королеву. Віддана, як собака. Єдине, чому вона погодилася переїхати до Австралії зі своїм другим чоловіком (безнадійним хамом на ім’я Руперт Вон Віллубі), – це те, що Сідней підпорядковується королеві. Свідома громадянка, справжня патріотка, вона завжди віддавала перевагу Елізабет, а не мені. Якби ж тільки існувала якась королева Алвіна! Я перевіряла у «Вікіпедії», але ні, такої не було. Лише дурна зникла дівчина з роману Д. Г. Лоуренса, якого я не читала.

Мій найперший спогад? Я встромляю шпильки в ляльку Бет. Не питайте чому. Уявлення не маю. Мені тоді було три або чотири. Тоді я не знала всього цього лайна про вуду. Одного дня я просто знайшла її ляльку й подумала, що весело буде простромити її голками. Так воно й було. Я й досі бачу, як вона лежить там, на туалетному столику: довге біляве волосся й великі блакитні очі, повіки самі заплющуються й розплющуються, коли рухаєш її головою. Садиш її – розплющуються. Вкладаєш – заплющуються. Розплющені. Заплющені. Розплющені. Заплющені. Можна годинами розважатись.

Я так знайшла мамині шпильки, запхані до шухляди. Вони були довгі, тонкі, сріблясті, з кольоровими кульками на кінцях. Їх було десь п’ятдесят у маленькій квадратній коробочці. Я витягала їх по одній і встромлювала. Просто, як два на два. Я очікувала, що кукла плакатиме, але вона просто мовчки лежала там і терпіла. Я почала з підошов. По чотири в проміжках між маленькими рожевими пальчиками, потім одна й ще одна в довгі лінії уздовж ніг. Вони входили в пластик глибоко і плавно. Стирчали добре й міцно, як голки їжака.

Я продовжувала, шпилька за шпилькою, по всьому тілу, в живіт, у груди, в щоки, в чоло, в скроні. Я штрикала їй в очі, але вони не проштрикувались: очні яблука було зроблено з блискучого твердого скла. Коли я закінчила з передньою частиною, я перевернула її й почала встромляти голки їй у спину. У сідниці. У потилицю. Все йшло добре аж до останньої шпильки, червоної, здається.

Не знаю, що сталося, та коли я діставала її з упаковки, то вколола великого пальця. Шок був колосальний. У цьому віці? Та це майже як землетрус. На пальці вискочила намистинка крові: бездоганна, кругла, червона до пари шпильці. Я була ну чисто Приспана красуня, що крутила своє веретено. Ні на мить не замислюючись, я злизала її. Тваринне. Інстинктивне. Тоді я вперше відчула смак крові. Він був не схожий ні на що з того, що я досі куштувала: солоний, металевий. Заборонений, як вино. Мені відібрало мову. Я стала інша.

Але то було тоді, а це є тепер. Я не бачила своєї сестри цілих два роки, з моменту її вінчання в Мілані, в тому довбаному соборі. То була справжнісінька катастрофа. Навіть думати не хочу. Я запалюю ще одну цигарку, вдихаю повні легені раку, сідаю на підвіконня та витріщаюся на голубів. Вони витріщаються на мене. Зловісні. Кровожерливі. Маленькі чорні очиці виблискують пекельним вогнем. Хлопці, це хтось із вас наклав мені на плече? Усі дивилися Альфреда Гічкока і готові напасти будь-якої миті.

У пам’яті раптом зринають сцени з весілля Бет – непрохані гості…

Я ковтаю ще вина.

Протягом місяців до «великого дня» Бет мама телефонувала мені й питала:

– З ким ти будеш, Алвіно? Мені треба знати для плану розсадки/для запрошень/щоб просто подіяти тобі на нерви.

– Але мамо, чому я маю приходити з кимсь? Нащо мені взагалі хлопець?

– Мені зараз ніколи це обговорювати, Алвіно. Брюссельська капуста розвариться, і ваш батько її не їстиме.

– Він мені не батько.

Тиша.

– Чому ти не можеш знайти собі гарного молодого чоловіка, як-от Амброзія? – питає вона.

О Господи, допоможи. Знову за своє.

– Амброджо, мамо. Він тобі не рисовий пудинг.

Щоправда, я б так його й з’їла.

– Твоя сестра звиває гніздечко, і ти теж не молодшаєш.

– Так, я знаю. – Мені було двадцять чотири.

– І привабливішою не стаєш.

Трясця моїй матері! Вона знає, як мені допекти. Я зморгую сльози і шморгаю занадто голосно. Не те щоб мені кортіло померти на самоті.

– Я цілком щаслива й