Читати книгу - "Король Гризлі"

— Але ж рушниця була піді мною!.. — вже удвадцяте виправдовувався Ленгдон.

— А хто тобі сказав, що коли йдеш на гризлі, рушницю треба пузом притискати до землі? — ущипнув його Брюс.

— Стінки в тому виярку дуже круті. От і хапався, чим тільки міг. Якби вони були ще крутіші, довелося б і зубами чіплятися.

Ленгдон сів прямо, вибив попіл із люльки, знову набив її тютюном.

— А знаєш, Брюсе, це — найбільший з усіх гризлі, що живуть у Скелястих горах!

— Джиммі, якби твоя рушниця не опинилася під тобою, а була там, де їй належить, ти зараз мав би першокласний килим для свого барлога.

— Так я його й матиму, що б ти не казав, — озвався Ленгдон. — Я навіть вирішив, що ми робитимемо далі. Ми розкинемо тут табір. І я вполюю цього гризлі, навіть якщо для цього доведеться все літо змарнувати у цих горах. Для мене він один важить більше, ніж десять інших ведмедів десь на Файрпен-Рейндж. Дев’ять футів заввишки, а може, й ще більше! Голова — що цебрина, а хутро на плечах — дюймів чотири завдовжки, не менше! Я навіть не певен, чи шкода мені, що я його не поклав одразу. Що не кажи, йому добряче перепало, і він тепер зі шкури буде пнутися, аби довести, хто тут старший. На нас чекає дуже веселе полювання!

— Що правда, то правда, — погодився Брюс, — особливо тоді, коли зіткнешся з ним десь так за тиждень, поки він ще не оговтався від ран. І ось тоді, Джиммі, я радив би тобі тримати рушницю напоготові.

— Ну то як ти дивишся на те, щоб ми стали тут табором?

— Непогана ідея. Повно дичини, гарна трава для коней, чудова вода... — Брюс на хвильку замислився і додав: — А рани у нашого гризлі неабиякі. Там, на перевалі, кров з нього просто юшила.

Ленгдон при світлі багаття заходився чистити свою рушницю.

— Як думаєш, він може піти звідси — зі своєї території?

Брюс скептично пирхнув.

— Піти? Чи то пак, дати драла? Ну, якби на його місці був барибал[29], то він так, мабуть, і зробив би. Але ж то гризлі — найгрізніший володар цих місць. Цілком можливо, що певний час він носа не поткне до цієї долини, але щоб зовсім піти звідси... Ні, на це навіть не сподівайся. Чим важче поранений гризлі, тим більше він шаленітиме, а докучаючи йому все більше й більше, ти просто доведеш його до сказу, тож він радше помре, ніж відступить. Ну що ж, якщо тобі так прикортіло добути саме цього гризлі, то він од нас нікуди не втече.

— Прикортіло, — промовив із притиском Ленгдон. — Або він поб’є всі ведмежі рекорди, або я нічого у цьому не тямлю. Він потрібен мені, Брюсе, дуже-дуже. Як гадаєш, ми вранці його вистежимо?

Брюс похитав головою і відповів:

— Вистежимо, не вистежимо — не в тому річ. Не забувай, що ми на полюванні. Навіть поранений, гризлі не сидітиме на місці. Він не покине свою територію, але й не гулятиме відкрито у горах, як досі. Десь днів за три-чотири має приспіти Метусин зі своїми собаками, і от коли ми залучимо до нашої забави зграю ердельтер’єрів[30], то пополюємо на славу.

Ленгдон поглянув на вогонь через начищену до блиску рушничну цівку і з сумнівом сказав:

— Йому хоча б за тиждень нас наздогнати. Надто вже дикі тут нетрі.

— Навіть якщо ми йтимемо по каменях, старий індіанець однаково знайде наші сліди, — запевнив Брюс, — аби тільки собаки не лізли зопалу до дикобразів, бо їх там аж кишить, і покалічитися — раз плюнути. А от коли вони прийдуть, — тут він підвівся, потягнувся довгим тілом, — тоді ми заживемо так, як ще ніколи не жили. Я так мислю, що ведмедів у цих горах хоч греблю гати, тож ці собаки тут і тижня не протягнуть. Хочеш парі?

Ленгдон клацнув рушничним замком.

— Мені потрібен тільки той ведмідь — один-однісінький, — промовив він уперто, не реагуючи на пропозицію товариша. — Я вже навіть придумав, як ми його завтра вполюємо. Звісно, ти, Брюсе, знавець ведмедів, та як на мене, надто тяжка в нього рана, щоб він утік кудись далеко.

Ще завидна вони наносили бальзамових гілок і намостили біля вогнища дві постелі. Брюс саме розстеляв свої ковдри, готуючись до нічлігу, і Ленгдон не зволікаючи і собі почав лаштуватися до сну. За плечима у них був напружений день, тож не дивно, що, улігшись, обидва поснули за якихось п’ять хвилин.

Ленгдон ще спав, коли Брюс на світанні прокинувся й виліз із постелі. Тихенько, щоб не розбудити товариша, взув чоботи й, збиваючи з трави важку росу, неквапно вирушив до коней, що паслися за чверть милі від них. Назад він повернувся з Черепахою та верховими кіньми. Ленгдон уже встав і розпалював багаття.

Він часто тішив себе думкою, що ось такі ранки і життя просто неба розбили вщент прогнози лікарів і не дозволили трунарям забагатіти на його похороні. Рівно вісім років тому, так само у червні, він уперше потрапив на Північ: худий, із запалими грудьми — за п’ять хвилин сухотник! «Якщо, юначе, ви наполягаєте на переїзді, воля ваша, — застерігав його лікар. — Та це лише пришвидшить вашу смерть».

За час, який минув відтоді, його запалі груди збільшилися в об’ємі на п’ять дюймів, та й сам він став тугий, неначе