Читати книгу - "Політ завдовжки в життя"

свою аморальність, і він пообіцяв мене прибрати з посади комсорга школи, а його взагалі перевести в іншу школу. Я благала директора не виганяти його, говорила, що нехай робить зі мною все що завгодно, тільки щоб не чіпав його. Коротше, я його вмовила. Я вам не розповім, як мені це вдалося, але його залишили в школі, мене залишили комсоргом, але директор змусив написати мене щось на зразок пояснювальної записки, де я каялася у скоєному. Але дату на цьому документі я не ставила, щоб його можна було в будь-який момент пустити в хід. В замін на це все, я взяла на себе зобов'язання розірвати з ним будь які стосунки. Це була свого роду зрада, але я не могла ризикувати його майбутнім. З наступного дня я стала його уникати, він приходив до мене в клас, іноді ночував під моїми вікнами, але я не спілкувалася з ним. Тільки одного разу вночі він заліз до мене в вікно і опинився в моїй кімнаті. Це був останній раз, коли ми спілкувалися. Я намагалася йому пояснити, що це все було помилкою, що ми різні, і що нам не по дорозі, що я старша за нього і скоро поступлю до інституту і поїду. Загалом, ми пророзмовляли майже цілу ніч, але він так нічого і не добився. Він просто встав і вийшов у вікно, це саме так виглядало. Я не дивилася, як він спустився, мені було моторошно. Я проплакала весь залишок ночі і весь ранок. На ранок батькам я сказала, що захворіла і в школу не пішла. В той день я почала курити. Я думала, що не переживу це, настільки мені було важко і погано. Але я зробила все, щоб він не дізнався, що мене просто купили тоді. І тепер я все життя живу з цим. Можливо, ми колись зустрінемося, і я розповім йому всю правду. Я думаю, що зараз я вже дозріла для правди.

Потім в мене був універ, а він після сьомого класу перевівся до спортивного інтернату, та там і закінчив десятирічку. А коли я була на третьому курсі, він поїхав поступати кудись в мореходку. Мені про це розповів директор на одній із зустрічей випускників. З того моменту ми більше ні разу не спілкувалися. Ось, напевно, чому мене не цікавлять ні фізруки, ні директори.

– І Ви, Маріє Петрівно, досі його любите і чекаєте? — спитала Ритка.

— Не знаю, багато років минуло, напевно, це була просто перша дитяча любов, як у вас зараз буває, але тепер все по-іншому, якось більш прагматично. Адже люди з віком абсолютно по-іншому дивляться на речі. Хоча, брехати не буду, почуття в будь-якому віці присутні. І, буває, зустрінеш людину, щось всередині аж стискається. Напевно, це і є любов. Зате тепер, завдяки тому хлопчику, мені чомусь більше подобаються хокеїсти і музиканти. Та ще й після закінчення школи у мене була одна душевна історія, але вам я її не розповім, поки що, по крайній мірі.

— Чому не розповісте, Маріє Петрівно? — зашуміли всі.

— Та тому, що ця історія стосується не тільки мене і того хлопця, вона безпосередньо стосується ще моєї кращої подруги. Точніше, колишньої найкращої подруги. Ось така от історія. І не питайте, все одно не розповім. — твердо завершила Мері.

— Давай, тепер ти, Антоха. — звернулася до мене Ритка.

— А ти, що, Ритко, тепер у Марії Петрівни особистий прес-секретар? — пожартував я. — Гаразд, я теж відповім, Тільки, можна я не буду розповідати про те, чому мені не подобається фізкультурник і директор.

— Слухай, оригінал, давай не з'їжджай з теми, — Марія Петрівна була невблаганна. Вона дивилася мені прямо у вічі. — Ми ж усі знаємо, що пів школи і пів спортшколи дівчат таємно страждають за тобою. Тож, розповідай, чого тебе ніколи ні з ким не видно?

— Ну, як Вам сказати, Маріє Петрівно. Ви, напевно, просто перебільшуєте. Ніхто за мною не страждає, ніхто до мене не пристає, це все Вам лише здається. Але я Вам розповім, чому мене вони в принципі не цікавлять. Справа в тому, що всі дівчата побудовані однаково. В них є ноги, потім виростають груди, а мізків так і не додається. Ви не ображайтеся, я не про вас зараз.

— Чому ж ні? — сказала Марія Петрівна, поставивши підборіддя на кулаки. В очах її загорілися якісь незвичайні іскри. — Дуже навіть про нас, у нас є і ноги, і груди, і навіть відсутність мізків.

— Ну, я не те хотів сказати. Я мав на увазі, що всіх дівчат, з якими я спілкуюся, чомусь, цікавить лише одне. Вони хочуть гуляти, вони хочуть уваги, вони хочуть ходити з кимось в кафе, деякі навіть хочуть вже подарунків. Їм хочеться дискотек і щоб їх проводжали. Вони всі, чомусь хочуть публічності відносин, ніби, якщо відносини є, то це обов'язково потрібно показати подружкам. А мене це бісить. Мені цікаві ті, хто любить спорт, рух, рок-н-рол. Я не люблю заучок і зануд, мені з ними нудно і нема про що з ними говорити. Ні, ну, я можу зустрічатися, звичайно, є цікаві дівчата… Але, я б хотів зустрічатися з такою ж, як я. Це чесно. Ви ж всі тут любите правду? Так ось це правда.

— А як же Рита? — запитала Марія Петрівна.

— А при чому тут Рита? — я подивився на Ритку і продовжив. — З Риткою ми просто з першого класу дружимо, ну, сидимо за однією партою, живемо неподалік один від одного. Так таких «риток» може бути мільйон.

— Ти взагалі, ідіот? — тихо запитала Ритка. Вона повільно встала з-за столу і зібралася йти. В останній момент вона обернулася і сказала. — Ти, реально, Антон, дебіл. Ти не розумієш, де дружба, а де вже не дружба, таких як я мільйон… Сам ти мільйон… Це таких телепнів, як ти, мільйон. Ось чому ти завжди можеш все зіпсувати? Сиділи собі, веселилися, приколювалися, так ні, потрібно знову мудрувати і псувати всім вечір.

— Друзі, та не сваріться. Антон, напевно, не те хотів сказати. Правда, Антоне? — заступилася за мене Інга, але її, схоже, ніхто не сприймав серйозно.

— Слухай, Інго, не лізь не в