Читати книгу - "Політ завдовжки в життя"

навіть не здогадувався, що я була закохана в нього. А познайомилися ми на засіданні комітету комсомолу. Я тоді проводила засідання, як комсорг школи, а його привела до нас директриса, щоб ми з ним розібралися, бо він був страшенним розбишакою, хокеїстом, між іншим, — тут наша Мері затримала погляд на мені, — І що найстрашніше на той час, тільки не смійтеся, він ходив до школи в джинсах. Це зараз перебудова, у всіх джинси, «варенки», всі до цього звикли, а тоді у нас на стіні в комітеті комсомолу висів плакат з Дядечком Семом в циліндрі кольорів американського прапора і в джинсах. Пики тоді у всіх Дядечків Семів були однаково страхітливі, таке враження, що вони були затверджені самим генсеком компартії Радянського Союзу. А знизу плакату великими літерами було написано: «Ти прийшов до школи в штанях найбільш ймовірного нашого супротивника!» Ось за це ми і пропрацьовували таких «злісних порушників» на комітетах комсомолу. Але цей пацан поводився настільки спокійно і впевнено, відповідав на питання і говорив, що не бачить нічого поганого в звичайних бавовняних штанях блакитного кольору. Вигнати зі школи ми за таке його не могли, бо це і порушенням назвати було складно, а ось покарати могли. В комсомол, звичайно, його не прийняли, та він особливо і не засмутився, і ми відправили його прибирати, так би мовити в виховних цілях, в актовий зал. Там привезли нове піаніно і нові стільці. Після уроків я пішла подивитися, чим він там займається. В актовій залі всі стільці були розставлені, на сцені стояло новеньке піаніно, а за піаніно сидів він, цей самий двієчник. І, ви не повірите, але він грав щось класичне. Я зараз не пам'ятаю, що саме, але грав він дуже добре. Я тихенько сіла в задньому ряді і просто слухала, а він грав мелодію за мелодією. Потім у мене впала сумка, він почув, підскочив з-за інструменту і почав збиратися.

— Не бійся, — сказала я, — Краще ще пограй.

— Та ні, мені вже треба додому.

— Ти де так грати навчився?

— Ніде. Ми жили раніше в комунальній квартирі з одним музикантом і він мені дозволяв пограти трохи. Там і навчився. Хоча, як навчився? Я особливо й не вмію грати. Нот не знаю, просто на слух підбираю. — почав він виправдовуватися.

— А, пограй ще трохи, — попросила я.

— Ні, пробач, не можу, мені треба додому йти, а то батько мене вб'є.

— Як це вб'є? — здивувалася я.

— Ніяк, я піду. Стільці я розставив, піаніно теж, мені твої однокласники допомогли, але його налаштувати треба, воно не звучить так, як треба. Тож, до побачення.

— До побачення. — я не хотіла його відпускати. Хоч він був і в джинсах, але мені він сподобався. — Слухай, ми завтра запросимо спеціаліста по роялям, і це… Ну, ти, якщо захочеш, то можеш сюди приходити пограти. Але, тільки після уроків.

— Що, дійсно? Ти домовишся з організатором?

— Та я з директором домовлюся.

— Чесно? — він не вірив своїм вухам. Його очі блищали, він ніяк не міг в це повірити, а я не могла зрозуміти, що люди, яких ми вважали розбишаками і, яких серйозно не сприймали, виявлялися талановитими музикантами або художниками.

— Чесно, — сказала я. — Іди вже додому, уроки роби. І ще… Ти в джинсах більше не приходь в школу, добре?

— Я обіцяю. — сказав він і вибіг із зали.

Ось так ми і подружилися. Потім я його якось захистила від десятикласників, які намагалися його в чомусь там виховувати.

Було і ще дещо… Але вам краще цього не знати, ви ще маленькі, скажу лише, що ми почали зустрічатися. Спочатку просто гуляли парком, іноді він заглядав до мене в комітет, а потім було вже більше, Та ми й самі не помітили, як наша проста дружба переросла в справжні почуття.

Але, як завжди буває в будь-якій ситуації, тут були дві сторони медалі. З одного боку ми любили один одного, разом проводили весь вільний час, я допомагала робити йому уроки, він почав вчитися краще, а я, звичайно ж, гірше. З іншого боку, батьки і вчителі були в шоці, вони не могли зрозуміти, що зі мною відбувається, чому найрозумніша в школі дівчина, надія і приклад для всіх, без п'яти хвилин медалістка, просто перестала вчитися. Але якби вони дізналися про наші відносини, то вони б цього ніколи не зрозуміли і не прийняли, тому що я була комсомолка і відмінниця, приклад для наслідування, дівчина з пристойної і інтелігентної родини. А він був звичайним розбишакою, якого виховував один батько, бо мати їх покинула, коли йому було лише п'ять років. Був він звичайним двієчником, який мав усі шанси взагалі не закінчити школу. Тому, нам доводилося ховатися від усіх, приховувати наші почуття. А це було нереально важко. У школі ми не спілкувалися, іноді його викликали на комітет комсомолу за черговий прокол. Там ми і зустрічалися, але мені доводилося пісочити його по повній програмі, а він лише посміхався. І чим більше я його виховувала привселюдно, тим більше він веселився. Це дратувало всіх оточуючих, а я ледве стримувалася від сміху. Але все таємне рано чи пізно стає явним. Якось увечері я затрималася в комітеті комсомолу, готувала доповідь до майбутньої звітно-виборчої конференції. У школі вже нікого не залишалося, і серед цієї тиші я виразно почула знайомі мелодії. Музика лунала з актового залу. Серце у мене завмерло. Я зрозуміла, що це грає він. І, хоча у нас було табу на зустрічі в школі, я все ж таки пішла в зал. Коли я увійшла, він перестав грати і встав біля піаніно. Далі я погано пам'ятаю… Пам'ятаю лише, що ми дико цілувалися, і ми навіть не чули як відчинилися двері і хтось увійшов. Схаменулися ми лише тоді, коли в залі включилося світло. На порозі стояв директор, а ми так і завмерли, обійнявшись.

— Філімонова, швидко до мене в кабінет, — сказав директор крізь зуби, — А Ви, молодий чоловік, завтра до мене з батьками.

Я так не ридала ні до цього випадку, ані після. У директора я вислухала довгу проповідь про