Читати книгу - "Таврований"

До першого прохання Семен Васильович поставився з усією серйозністю. Займався лісопилкою кожен день. Заслухав на партзборах механіків, звернув їх увагу на важливість виготовлення пиломатеріалів.

Він щодня відвідував ділянку розпилювання колод, де трудилося кілька десятків людей.

Здалеку спостерігав, як хлопці вручну затягували наверх колоди. Крейдою довго натирали шнур. Відбивали лінії, за якими колоди пиляли. Вони не завжди лягали рівно. Пильщики нервували.

Того дня приїхав на дільницю в піднесеному настрої. Спішився. Прив'язав Бурана до дерева. Двоє червоноармійців якраз зробили розмітку. Один з них заліз на ліси. Став на колоду. Інший розташувався внизу під ним. Взяли пилку. Звичними рухами приступили до довгої виснажливої роботи, яка давала мізерні результати.

— На лісопилку підете? — Запитав у хлопців.

— Ще б пак, — відповів той, що нагорі. — За день так напрацюєшся, цілу ніч руки гудуть.

— Готуйтеся!

Семен Васильович пішов до дерев'яної будівлі, через яку пролягали металеві колії. З їх допомогою на візках подавалися колоди на пилораму і вивозили від неї готові дошки заданої товщини.

Механіки з задоволеними обличчями закінчували останні приготування.

— Як настрій? — Запитав Руднєв.

— Відмінний! — Відповів один з механіків.

— Не підведіть! — Сказав Руднєв.

На відкриття зібралося кілька сотень військових і цивільних будівельників. Поруч з лісопилкою встановили невелику пересувну трибуну. Руднєв особисто перевірив готовність нового об'єкта, уточнював останні тонкощі у старшого механіка.

В супроводі офіцерів штабу на об'єкт приїхав Петро Григорович Барановський.

Руднєв відкрив мітинг коротким вступним словом. Барановський з трибуни виголосив коротку промову:

— Товариші! Сьогодні у нас важлива подія. Ми запускаємо в експлуатацію лісопилку. Укріпрайон повністю забезпечить себе в пиломатеріалах. Вони підуть не тільки для оборонних об'єктів. Ми швидше зможемо побудувати будинки, санчастину, школу, будинок культури…

Після нього виступило кілька учасників мітингу. Вони дякували керівництво укріпрайону за безцінний подарунок, зроблений всьому колективу.

Зазвучали урочисті звуки духового оркестру. Петро Григорович перерізав червону стрічку.

Запрацювала пилорама. Блок пил засувався зверху вниз і назад. На них подали вже приготовану колоду. Протягом декількох хвилин на іншій стороні пилорами працівники взяли пакет готових дощок.

Потужне «ура» пронеслося над об'єктом.

Радості не було кінця. І будівельники, і військові розуміли, що для них значила пилорама.

Барановський підійшов до Руднєва. Міцно потиснув руку.

— Молодець! Слово стримав. Бачу, за все хапаєшся. Думав: не можна осягнути неосяжне. Поговорили і забудемо. Поді ж ти. Все-таки домігся свого.

Руднєв засяяв радістю.

— Спасибі, Петро Григорович! Постараюся продовжувати в тому ж дусі.

Спочатку Семен Васильович записував всі прохання, зауваження і побажання. Намагався їх виконати.

За рахунок цього багато червоноармійців, які мріяли про більш світле життя, старалися вирішити свої питання. Він таких хлопців розумів і підтримував. Але це виявилося непосильним завданням особисто для нього. Упущень і невирішених проблем в укріпрайоні накопичилося стільки, що розгрібати їх треба було кілька років.

Він знав вихід з цієї ситуації. Сам він все зробити не в змозі. Потрібно підключати партійні та комсомольські організації. Тобто, розподілити обов'язки між ними. Вселити в них упевненість, що можна будувати не тільки оборонні об’єкти, причали, а й покращувати своє життя.

Урочистості тривали. Люди оточили лісопилку, стежили за її роботою, захоплювалися результатами.

До Семена Васильовича підійшла група комсомольців.

— Допоможіть! Без вас це ніхто не зробить. Нова кіноустановка валяється на складі, — сказав спортивного складу червоноармієць.

— Пожалійте, хлопці. Бачите, який у мене сьогодні день. Не хочеться звідси нікуди йти.

— Семене Васильовичу. Ніхто, крім вас.

— Що за молодь пішла?! Ми свого часу все робили самі.

— Ніхто, крім вас.

— Гаразд. Вмовили. Давно кіноустановка лежить?

— З рік. Чекають, поки побудують Будинок червоної армії і флоту.

Семен Васильович хмикнув. Прикинув, скільки доведеться чекати молодим, поки побудують Будинок культури.

— Йдемо на склад.

На складі вони загубилися в численних стелажах. Завідувач складом вже не пам'ятав, де лежить короб з тією самою установкою. Хоча він твердо знав, що така установка є.

Йому підказали, що установка живиться електроенергією від двигуна внутрішнього згоряння.

— Так би відразу й сказали!

Комірник швидко відшукав двигун. Незабаром витягнув зі стелажа пакет з ще не розпакованою кіноустановкою.

Обізнані червоноармійці розпакували її, привели в робоче положення.

— Давайте зробимо так. Ви знаходите кіномеханіка, вирішуйте інші поточні питання. Я займуся основним: приміщенням.

Хлопці зам'ялися. Вони думали, що достатньо висловити комісару своє прохання і проблема буде вирішена. А тут належало і самим побігати.

— Не чую відповіді? — Звернувся до юнаків Семен Васильович.

— З вашою допомогою все владнаємо, — нарешті знайшовся все той же червоноармієць.

Руднєв вирішив не відкладати питання в довгий ящик. Відразу звернувся до Петра Григоровича. І почув у відповідь:

— Знаю про установку. Та ніде її розміщувати. Вирішили показувати кіно, коли побудують Будинок армії і флоту.

Руднєв знав, що до будівництва установи культури ще не приступали і невідомо, коли приступлять. Щонайменше, злочинно залишати доти людей без кінофільмів.

— Безвихідних положень не буває, — зауважив він. — Давайте щось придумаємо.

— Думай, замполіт, думай. У тебе добре виходить.

Барановський перебував під впливом мітингу. Його маленьке кругле обличчя посміхалося. На об'єктах криком кричали