Читати книгу - "Таврований"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Во! Правильно мислиш.
Семен Васильович вже захопився, не в змозі був себе зупинити. Хоча розумів, що скинув на голову Барановського достатньо інформації. Навряд чи той її переварить з першої подачі. Сказав після деякого мовчання:
— Не можна забувати про дозвілля та побут червоноармійців. Про повноцінне харчування. Суворов недарма казав, що шлях до серця солдата лежить через його шлунок.
— Поді ж ти. Про дозвілля і побут! Знову тебе заносить, замполіт. Яке дозвілля? Який побут? Фортецю будувати треба!
— Погодьтеся зі мною, що голодний, немитий, неголений, виснажений червоноармієць — поганий будівельник.
— Поді ж ти! Проти цього теж нічого не попреш. Ти і тут правий, замполіт.
— Потрібно не тільки військові об'єкти будувати, але і казарми, і медсанчастину, і школу, і їдальню, і магазин, і Будинок червоної армії і флоту.
— Треба. Розумію, що потрібно. Все це є в планах. Але в першу чергу фортецю треба будувати. А у нас ні людей, ні техніки, ні матеріалів.
— Проблем багато. Прориватимемося, — заспокоїв Петра Григоровича Руднєв, закурюючи.
Петро Григорович теж узяв з попільнички свою цигарку. Глибоко затягнувся:
— Що ми і робимо.
В коридорі Руднєва чекав його новий знайомий Туров.
— Про що домовився, комісар?
— На пилораму отримав добро, — посміхнувся Руднєв. — З сьогоднішнього дня займуся нею.
— Молодець! Скільки розмов по лісопилці, а обробляти деревину продовжуємо вручну.
— Мені відступати нікуди. Займуся сам і механіків притисну.
— Мої не повірять.
— Час покаже. З Петром Григоровичем про все переговорив. Про організацію побуту і дозвілля. Скрипить, впирається, але погоджується, — посміхнувся Руднєв.
— На жаль, старше покоління нас не завжди розуміє. Петро Григорович роботу вимагає. А чим живе червоноармієць, йому вникати ніколи.
— В тому й полягає моє завдання, як політичного працівника: перейнятися турботами особового складу. Не тільки лекції читати, яка в нас прекрасна влада, яка величезна країна. Ні. Будувати кришталеві палаци теж не вийде. Зробити для людей все, що можна в даних умовах. Ось це і є моя головна мета.
— Глибоко ти береш, комісар, — посміхнувся командир дивізіону.
— Інакше не вмію! — Відповів Руднєв.
— Дивись, не надірвися.
— Ми доведемо, що на самому краю землі можна нормально служити і жити.
* * *Коли Семен Васильович повернувся пізно ввечері додому, його вже чекали дружина і син. Вони закінчували вішати фіранки в спальні. Без його участі встановили полуторне металеве ліжко. Заправили його. Помили, почистили приміщення.
У Радика в кімнаті теж порядок навели. Дружині і сину вдалося туди встановити ліжко, маленький саморобний столик і стілець. Біля ліжка розтягнули доріжку. На вікно повісили фіранки.
— Молодці! — Не втримався від похвали Семен Васильович. — Тепер приємно додому заходити.
Домна Данилівна зняла фартух, поправила спідницю, розв'язала косинку. Кілька разів струснула головою. Віялом розлетілося її чорне густе волосся і опустилося на круглі плечі.
— Подобається? — Блиснула темно-коричневими очима в бік чоловіка і посміхнулася так, що на щоках утворилися ямочки.
— Це треба відзначити, — обняв за плечі дружину комісар.
Він дістав великий коричневий чемодан. Порився в ньому й витягнув пачку китайського чаю і пакетик з цукерками «подушечка».
Радик відразу вихопив у батька цукерочку, кинув її в рот.
— Не поспішай! — Зупинила його мама. — Зараз приготую чаю.
Дружно всілися за столиком на кухні. Пили міцний ароматний напій.
— Як справи по службі? — Запитала дружина у чоловіка.
— Як завжди. Нормально. Розповів Барановському про деякі мої методи політичної роботи. Скрипить, впирається, але погоджується, — відповів Семен Васильович, попиваючи гарячий міцний чай в прикуску з «подушечками».
— З якою я жінкою сьогодні познайомилася! — Поспішила поділитися новиною Домна Данилівна. — С Валею Туровою. Вона з Ленінграда. Приїхала сюди на будівництво оборонних споруд. Тут познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком.
— А ми встигли з Туровим познайомитися.
— Нам завжди щастить на хороших людей, — додала задоволена жінка.
— А ти боялася, що ми тут пропадемо.
— Це мені спочатку так здалося.
— Не хвилюйтеся, мої рідні! Місця тут чудові. Люди зайняті потрібною для Батьківщини справою, — продовжував заспокоювати Семен Васильович домашніх.
— Я так зрозумів, що нудьгувати тут не доведеться, — перебив його Радик.
— Ти, як завжди, правий, — посміхнувся Семен Васильович.
Після паузи сказав:
— Знаєш, Ньома, у мене є прохання. Допоможіть нам, чоловікам, організувати побут в укріпрайоні.
— Ми теж з Валею про це думали…
— Во-во, разом з Валею. У вас вийде.
— Укріпрайон великий, про нього треба думати, та й сім’ю не забувати. Кажуть, тут коротке літо, студені зими, міцні морози. Вже зараз потрібно готуватися до холодів.
— Чи не зарано?
— Не рано, — блиснула темними очима Домна Данилівна.
Семен Васильович не зрозумів в чому справа, на що вона натякає.
— Візьму солдат. Напиляють і привезуть дрова. А поколемо з сином самі.
— На сина не розраховуй, він ще маленький.
— Нехай привчається до праці. Батько в чотирнадцять років вже працював у Петрограді. Сам на життя заробляв.
Радик вискочив з кімнати на вулицю. Йому не подобалося, коли старші його починали вчити.
— Не збагну, чому очицями підморгувала. Що трапилося? — Запитав у дружини Руднєв.
— Сталося, Сеня. У нас буде дитина.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таврований», після закриття браузера.