Читати книгу - "Секс-бомба застарілої конструкції, або Уроки державної служби"

Отримали першу зарплату. Та таку, що навіть зізнатися соромно. Коли Грабовський побачив у відомості суму, зрозумів чого на Русі чиновницьку платню називали жалуванням. За 20 днів отримав утричі менше, ніж обіцяв йому Грищенко, запрошуючи на роботу. Та він — ще півбіди. Останніми місяцями в газеті у Грабовського виходило не набагато більше. А от Петренко був по-справжньому шокований. Видали на руки три тисячі. На попередній роботі він теж отримував три тисячі. Тільки доларів, а не гривень. А тут ще надійшло попередження з податкової, що протягом двох тижнів мусить доплатити чотири тисячі гривень податків. А де їх візьмеш? От і крутись, як хочеш.

Та, схоже, що не тільки мала платня гнітила сьогодні Петренка.

— У тебе нікого немає в Покровському райсуді? — запитав Василь, коли після роботи пили пиво.

— Ні, а що?

— У невістки проблеми. Перший чоловік подав до суду позов про виселення її з дитиною з квартири. Мовляв, вони вже два роки як там не живуть.

…Історія Василевої невістки Світлани Миколі добре відома. Талановита художниця-мініатюристка з рідкісним даром. Ювелірні вироби, зроблені за її ескізами, неодноразово отримували нагороди на найпрестижніших виставках. А вийшла за вантажника з гастроному. Через рік народила дитину. Навіть під час декретної відпустки Світлана працювала як каторжна. Він же, якщо вірити Василю Григоровичу, не просихав від спиртного. Це й стало причиною розлучення. А невдовзі зустріла Петренка молодшого. Побралися. Купили в кредит нову квартиру. З Василевих розповідей виходило, що ту квартиру, яка тепер стала предметом спору, купувала Світлана. Вже живучи з новою сім’єю в іншій, продовжувала справно погашати кредит. І ось суд. Воістину людське жлобство не має меж!..

— А ти поговори з Романом Михайловичем, — порадив Грабовський. — У нього там все схоплено. Сам сьогодні чув, як він домовлявся з головою Покровського суду про якогось клієнта. Хвилин із двадцять вищебетував. Цікавився здоров’ям дружини, тещі, дітей та онуків. Усім вітання переказував. Запрошував у суботу на риболовлю й шашлики. А потім, ніби між іншим, забив потрібного цвяха.

— Говорив я йому.

— І що?

— Зробив вигляд, що не почув.

— І я його розумію.

— Як то?

— Ти йому не клієнт.

— ?

— Ну сам посуди, який із тебе зиск? Грошей не візьме. Бо, по-перше, незручно брати з підлеглого, а по-друге, не з нашими статками давати хабарі судейським.

— Даремно ти про нього так. Ми ж не чужі. Ось і на минулих виборах я на нього працював.

— І багато він заплатив?

— Які там гроші, ми ж друзі!

— То коли йому треба, — ви друзі. А зараз він потрібен тобі. Повір, це зовсім різні речі.

Увечері Грабовський розповів Валерії історію з Петренковою невісткою. Особливо обурювався тим, як поставився до біди підлеглого Роман Михайлович.

— Скажи, ти колись бачив безкорисливого юриста? Отож-бо. Слово простої людини — то пустий звук. Воно нічого не варте. А от слово юриста, особливо написане на папері, коштує дуже дорого. А що з твого Василя Григоровича взяти, крім аналізу?

— Але ж ми люди. Мусимо допомагати один одному.

— Не переймайся. Я допоможу.

— Ти?

— Чому дивуєшся? У «Могилянці» диплом юриста з відзнакою за красиві очі не дають. Та й практику судову пройшла, дай Боже кожному! Гадаєш, перший віддав мені дачу за здорово живеш?

— Старий, давай зараз швиденько підготуємо інформацію про результати тендеру на право торгівлі конфіскованим майном, бо держсекретар вже нагадував — сказав Петренко Грабовському, коли вони в колі міністерських перекурювали на задньому дворі.

— А зачем писать? — Втрутився в розмову телефоніст Гена. — Вон они, результаты тендера! — Тицьнув правицею у бік воріт, в які саме гордо й безшумно вкочував чорний «Роллс-Ройс». Лімузин виглядав так, ніби щойно зійшов з конвеєра.

Лаврентій Павлович, стоячи на балконі свого кабінету, поглядав у двір з висоти службового становища. Запримітивши автомобіль, притьмом спустився донизу і вже за кілька хвилин відмикав один із чотирьох гаражних боксів.

— Давай сюди! — Скомандував він водієві.

Машина на половину довжини втиснулася в куценьке, як на неї приміщення.

— Приїхали, — почулося з боксу. — Далі нема куди. А задок хоч куфайками накривайте. То вже ваша турбота. — Водій тицьнув Ґазді ключі й документи і попрошкував до воріт.

— А ми її зараз щитами, — тихенько, ніби про себе, мовив Лаврентій Павлович. — Гена, гукни-но Ігоря і Славу. Тільки скажи, хай інструменти і цвяхи прихоплять.

Телефоніст, двірник і сантехнік, який за сумісництвом виконував обов’язки столяра й теслі, під чутливим і мудрим керівництвом Лаврентія Павловича взялися споруджувати прибудову до боксу. Ось тут і стали в нагоді дощані щити, якими був огороджений фасад головного офісу міністерства, коли його фарбували під Європу. Не даремно ж далекоглядний Ґазда у перший вечір після ремонту, поки ще будівельники не спохватилися, змусив своїх підлеглих розібрати огорожу на щити й скласти їх у дворі за гаражами. А будівельники не дуже й дошукувалися тих щитів, бо кому потрібна зайва робота? І ось будматеріали, як знахідка, стали в нагоді. До вечора «Роллс-Ройс», який, якщо вірити всезнаючим водіям міністерського начальства, обійшовся новому господарю не дорожче «Жигулів», був захований від стороннього ока.

Поява лімузина на найближчі кілька днів стала предметом розмов і пересудів у міністерському дворі. Гадали, хто ж той щасливець, якому дісталося конфісковане у засудженого кримінального нувориша авто: комусь із міністерських, чи слід брати вище. Лаврентій Павлович, який чи не єдиний знав істину, вперто відмовчувався. А що відділ, у якому працювали Петренко з Грабовським, містився у флігелі поруч з господарськими службами та кімнатою відпочинку водіїв, то й вони мимоволі були втягнуті у навкололімузинні пристрасті. Адже все, що відбувалося поза головним офісом, особливо, у міністерському дворі, не проходило повз увагу наших героїв.

Вони вже давно звикли до того, що