Читати книгу - "Долина богів. Історії з Кремнієвої долини"

Потім Тіль розповів анекдот про початки Facebook: коли у 2006 році Марку Цукербергу запропонували продати компанію за мільярд доларів, її засновник і керівник відмовився через те, що мав плани на компанію в майбутньому. На сьогоднішній день Facebook оцінюють у понад 100 мільярдів доларів. Якби він продав його передчасно, то був би просто ще одним інженером, нехай навіть із двома чи трьома будинками.

«Ви не повинні бути догматиками, але мусите мати план», — наголосив Тіль, додавши, що сучасні студенти розглядають вступ до коледжу як шлях до кар’єрних можливостей. Однак після рецесії ці можливості істотно скоротилися. І це було замкнене коло. Вважалося, що вступ до коледжу дає студентам більше можливостей, доки вони не стануть на кар’єрний шлях, наприклад, у банківській чи консалтинговій сфері. Проте ці місця роботи не були кінцевою метою. Вони просто були наступними кроками до ще більших можливостей, хай якими вони виявилися б. Можливо, одного дня вони змогли би вступити до магістратури, що своєю чергою відкривало би ще більше можливостей. Однак рецесія обрізала дерево можливостей і залишила студентів без планів, хіба з надіями на оптимізацію безперервного збільшення альтернатив, що часто повертало назад до батьківської оселі. «Будь-який план кращий за відсутність плану», — казав Тіль.

Здавалося, що слухачі вже засвоїли його пораду. Від доктора Обрі де Ґрея, професора Кембриджського університету з півметровою бородою, до Патрі Фрідмена у кедах Fives і козлиною борідкою, ніхто не виглядав так, немовби досі пов’язаний з якоюсь інституцією, близькою до елітарних закладів Східного узбережжя. Професор де Ґрей, одержимий «лікуванням» старіння, прибув для того, щоб допомогти з вибором фінальної двадцятки, тимчасом як групу інших наставників уже було задіяно у відборі заявок. Невдовзі стане зрозумілим їхній вплив: принаймні половина студентів на сцені виявляли зацікавлення в науці або у сфері біотехнологій, як-от Лора Демінґ, вундеркінд з Нової Зеландії, яка приєдналася до дослідницької лабораторії з до­сліджень довголіття в Массачусетському технологічному інституті у 12-річному віці, та британець Джеймс Прауд, який завершив свою презентацію з біотехнологій словами: «Навіть ті, кому хочеться потрапити в рай, не хочуть вмирати, щоби туди потрапити». Решта мали більш трендові ідеї, наприклад у сфері соціальних медій або інтернет-торгівлі, зокрема Пол Ґу, який згодом перейшов у стартап із персонального кредитування.

Коли подавали свої заявки у грудні 2010 року, фундація дала зрозуміти, що не хоче ще однієї соцмережі. «Можливо, ще один блоґ Tumblr змінить світ. Але він точно не доправить людину на Марс», — сказав ботан Джонатан Кейн, президент Фундації Тіля. Кейн — випускник Єльського університету, який колись працював спічрайтером Джорджа Буша, доки не побачив світло Кремнієвої долини. Він почав працювати для Тіля з донорами у політичній сфері — переважно для лібертаріанських і республіканських проектів, — поки не перейшов у своїй філантропійній іпостасі до спонсорства незвичайних проектів, що траплялися у світі благодійності. Він не мав наміру підтримувати зоопарки великих міст, або музеї, або влаштовувати акції на захист полярних ведмедів чи порятунок Венеції. Натомість він шукав те, що вже було вдалим або багато­обіцяючим, і робив пожертви, щоби підсилити, наприклад талановитих науковців, які працювали над швидшими способами секвенування ДНК.

«Ми шукаємо не новий Facebook, ми шукаємо людей, які іноді на два, а іноді на десять років випереджають уявлення решти світу про те, що можливе на сьогодні», — сказав Кейн. Це було важке завдання, настільки недосяжне, що навіть підлітки, більшість з яких досі вчилися у школах, заповнюючи аплікаційні форми, взагалі вагалися пропонувати свої ідеї. Однак потім сталося так, як на початках багатьох стартапів Кремнієвої долини. Фундація вибрала цих сорок фіналістів із чотирьохсот аплікантів, з огляду на те, як оригінально й амбіційно вони відповідали, наприклад, на питання про найбільші проблеми світу або чому їхня ідея «просто не може чекати». Сорок аплікантів запропонували ідеї, які фундація визнала парадоксальними. Ті, кого відсіяли, пропонували банальні ідеї соціальних мереж або копії вже наявних проектів. По суті, сорок обраних були оригіналами. Інакше кажучи, вони зловили хвилю.

Невдовзі після промови Тіля фіналісти розпочали свої презентації і один за одним підходили до трибуни. Дехто з них ледь досягали її зростом. Джон Бернем був серед перших. Кілька перших фіналістів бризкали слиною і затиналися, пропонуючи презентації, пересипані жаргонними слівцями й езотеричними технічними термінами, натомість презентацію Бернема неможливо було не зрозуміти. Від моменту, коли він підійшов до трибуни, підняв погляд на аудитрію і почав говорити, здавалося ніби він грає роль дружнього Говарда Рорка — безкомпромісного молодого персонажа роману Айн Ренд «Джерело» (1943). Джон, здавалося, не усвідомлював, до якої міри нестандартною була його ідея, аж сказав майже невимушено: «Я хочу бурити астероїди». З його чіткої, як у Тіля, вимови стало зрозуміло, що він не жартує. Ніхто не засміявся. Потім Бернем пояснив, що його мета — розвинути космічні технології, щоб можна було бурити астероїди й інші космічні тіла, наприклад комети, й добувати з них золото і платину. Він детально перелічив сполуки й елементи, які він сподівається знайти там. «Там, у космосі, сотні мільярдів доларів, — сказав він, — і я планую їх знайти». Бернема проводжали практично оваціями.

Яскрава 17-річна дівчина-вундеркінд Лора Демінґ мала вигляд шкільної хуліганки, але говорила скоромовкою і несамовито жестикулювала, тож під час виступу більше скидалася на божевільну вчену. Хвилі розкуйовдженого, довгого, чорного волосся обрамляли її порцелянове напівазійське обличчя. Струнка і гнучка, вона була вбрана в оксфордську сорочку на випуск, чорну міні-спідничку та панчохи, а пара масивних чорних берців прикривала елегантні литки. Її крихітна фігурка і ляльковий ротик робили її серйозний, беземоційний голос незвичайним. Зовсім не манірна і не сумирна, Демінґ розмахувала тендітними ручками, як незадоволений своїм оркестром диригент.

Провівши останні чотири роки (з 12-річного віку) у геронтологічних лабораторіях, вона сказала, що засмучена браком достатнього фінансування досліджень безсмертя. За допомогою стипендії Тіля вона створить власну приватну інвестиційну компанію для фінансування винаходів у сфері омолодження. «Я хочу підірвати теперішню дослідницьку парадигму, змінивши стимули, впроваджені в сучасні традиційні структури фінансування», — сказала вона. Це було не найбожевільнішою річчю, яку вона зробила. Здобувши домашню освіту в Новій Зеландії, Демінґ закінчила середню школу в 14 років, і її зарахували до Массачусетського технологічного інституту одразу на другий курс — відтак вона стала наймолодшою другокурсницею MIT.

Джеймс Прауд — приземкуватий, круглолиций 18-річний школяр-недоук із Південного Лондона — також вирізнявся серед натовпу. З вигляду йому було приблизно 10