Читати книгу - "Роза Вітрів"

— У нас постійний штат десять-дванадцять чоловік,— пояснив супершайзер. Так я про себе вирішила його кликати.— Ми ж за якість, а не за конвеєр. Ми за добре ім’я нашого продюсерського центру пащеку порвемо.

— З кожним артистом працюємо в індивідуальному порядку,— додав трішки згодом Герасимович.— Довбемося, продумуємо геть усе: від голосу, до постави, від одягу до гриму. У нас троє менеджерів, які трудяться на благо артистів, виконують їхні забаганки, а як треба, то організовують тури Україною. За кожним менеджером закріплено по три-чотири артисти. Знаю-знаю, це багато, вони не встигають і постійно жаліються, але ж — світова фінансова криза!.. Нам давно потрібна була така людина, як ви, Розо, яка б слідкувала за іміджем кожного артиста, займалася зовнішніми зв’язками нашого продюсерського центру, там, публікації, прес-релізи, брифінґи, сайт; а також виконувала і внутрішньо-фірмові завдання: розробка і підтримання корпоративного стилю. Свята, прапорці й ручки з логотипом, корпоративна газета й тому подібне. Зрозуміло?

Я кивнула. Таке і не насниться.

— Також ми задіяні у програмі міжнародного обміну артистами,— веде далі супершайзер.— Буває таке, що до нас приїздять іноземні артисти, до них доводиться приставити перекладача, підшукати житло і ознайомити з нашою країною, звичаями, людьми та менталітетом. Час від часу ми запрошуємо тренерів із США, вони проводять навчання артистів, профподготовку, так скажімо. Хоча, майже всі наші зірки не з вулиці, вони у нас всі на підбір, не те що в інших центрах... Але США — то США. У нас і свої спеціалісти вищої кваліфікації є. По четвергах до нас приходить репетитор зі сценмови та викладач акторської майстерності з Карпенка-Карого. Я все планую запросити на зустріч якусь зірку естради, та на усе це у мене особисто бракує часу. Думаю, цим ви, Розо, і займетеся.

На цім добрім слові мене й відпустили додому. Голова гуділа, наче тамбур потягу кримського напрямку, всі вони якісь старезні, роздовбані й хитляві.

Було настільки смішно, що ні про що інше й думати не могла. Яка різниця, яка вже та робота, якщо у мене будуть гроші?! А це значить — що я зможу спокійно поїздити Європою влітку, не боячись, не відмовляючи собі в елементарному. Що можу помалу відкладати на Тибет. Це значить, що я можу їсти суші й піци, пити дороге вино, курити якісні сигарети.

Наступний робочий день був тихий і непривітний. Антон, оце чудове хлоп’я, що мене сюди привів, казав, що так завжди — ломка першого робочого тижня.

Майже не позіхаючи, я собі копирсалася у документації, необхідній для ознайомлення з діяльністю Продюсерського центру Побирай-ка. Антон час од часу смикав мене на перекури.

У нас із ним був спільний кабінет, але мені більше подобалося користуватися ноутом і працювати у темній прохолодній овальній кімнаті, тож місцем для здибанок у нас була курилка.

Я палила, запиваючи халявною кавою, віртуозно розмахуючи руками, а він дивився на мене так відверто і зачудовано. Я б сказала, офігівав. Загалом, можна було б вважати, що нам цікаво. Я його розводжу так запросто, як розводять мости і ноги — а він усьому дивується.

За тиждень нічого не змінилося в плані кар’єрного росту й розвитку. Мене ще не допускали до «артистів», я пила каву, висіла в Інтернеті, пліткувала з Антоном, гортала й зубрила папірці, що стосувалися штатного розпису та особисті справи кожного з лицедіїв. Полистувала й довідники з паблік рілейшнз.

Мені було б геть нудно, якби не одна щаслива звістка: з Білорусі приїхав стопом мій хороший друг. Я його з радістю вписала у нашій майстерні, Єжи все одно не з’являвся вже два тижні.

У мене повно друзів-чоловіків, значно більше, аніж жінок. Ні, це не потенційні залицяльники, а справжні друзі, вірні й теплі, як дріжджове тісто. Якимсь незбагненним чином мені вдається добирати собі у друзі просто неймовірних людей. На відміну від коханців.

Із Максом познайомилися пізно вночі, сівши плювком долі біля одного багаття. Доба видалася дощовою і нівроку холодною як на літо і Прикарпаття. Ми із ним протереве-нили мало не до ранку. Я — у його жовтому спальнику із ґлінтвейном у руках, він із люлькою і у вбранні середньовічного лицаря. Іноді таке буває — просто, абсолютно невимушено сходишся з людьми так, ніби народилися ув один день і жували одну зелену м’ятну ґумку в першому класі. Причина подібної близькості мені особисто непояснима, але я щиро рада, що таке в нашому світі буває. Інакше для чого мати душу, якщо її нікому не відкривати?

Максіш-фантастіш зустрів мене після роботи на Майдані, й ми подались у маленький прокурений культовий барчик на здибанку з френдами. їх у нього теж без ліку. Половина — і мої такі-сякі знайомі, надибані по трасах та фестах. Дивно так, попри мільйонність населення нень-ки-батьківщини і сусідніх територій, коло однодумців дуже щільне і обмежене — майже усі ми між собою знайомі. Непосидющі шукачі пригод.

Близько дванадцятої з Максішем увірвались до останнього метро й поїхали теревенити і спати.

Вірніше, спершу заскочили до цілодобового магазину — Макс усе не міг насититися українськими цінами на алкоголь. Ну, і самим алкоголем відповідно теж. Ми взяли дві пляшки червоного. Можна відриватися, адже наступного дня — субота. Вау-вау-вау-є! Я стаю офісним занудиськом.

Макс дуже любить Білорусь. І шкодує,