Читати книгу - "Неприємності у "Раю""

“Двієчник” не відповів, різко відштовхнув Юстину, зняв пістолет з запобіжника – двері туалету в бічному коридорі були відхилені.

-- Нічого особливого, -- швидко промовила Юстина. – Вони інколи не зачиняються, їх вже давно мали відремонтувати, але майже в кожному номері є ванна кімната, як в готелях, тільки тут, в старому крилі ще…

Кроне штовхнув двері, не торкаючись оздобної, старосвітської ручки – на підлозі, в калюжі крові, біля перевернутої табуретки лежала жінка, збоку присіла та колисалася на п‘ятах дівчинка років семи. Нічна сорочка, руки й босі ноги були вкриті криваво-червоним кольором, невидющі, скляні очі вдивлялися кудись в простір, в них відбивалося світло електричної лампочки.

Офіцер не доторкнувся до жінки, не перевірив, чи вона жива, він бачив надто багато трупів, щоб тішити себе надією, що ще можна щось зробити. Всю голову вбитої вкривала кров, здавалося, що хтось хотів зняти з неї скальп – вбивця явно продовжував свої хворі забави, але слід від справжнього поцілунку смерті залишився на тонкій шиї жінки: невеличка рана, наслідок докладного удару, який пробив спинний мозок біля основи черепа. Неподалік лежало знаряддя злочину, цим разом звичайний, кухонний ніж.

-- Негайно забери її звідси! – наказав Кроне, вказуючи рухом голови на дитину.

Він не випускав з руки пістолет, намагався спіймати кожен шерех і запах, кров вбитої ще не застигла.

-- Але я… -- Юстина з жахом глянула на закривавлену дівчинку.

-- Негайно! – гаркнув “двієчник”.

Повільно, неохоче, Юстина потягнулася до малої та перемагаючи відразу, взяла її на руки.

-- Це донька лікаря, -- сказала рваним голосом.

-- Якого лікаря?! Ти мені нічого про нього не казала!

-- Бо він тут не живе, але інколи залишається на ніч. Він – вдівець, тому бере з собою малу. Їхня кімната тут поряд. Вона, мабуть, прокинулася і пішла в туалет.

-- Занеси її до батька, -- наказав Кроне. – Поки що нікого не повідомляй, зрозуміла?

-- Що з нею… -- Юстина не могла відвести погляд від закривавленої постаті, що лежала на підлозі.

-- Їй вже однаково, -- відповів байдужим тоном Кроне. – Рухайся!

Юстина на тремтячих ногах пройшла кілька метрів, що віддаляли її від дверей, відчинила їх, натискаючи ручку ліктем і зникла всередині.

Офіцер обережно присів і ще раз обвів поглядом приміщення. Він не знайшов нічого вартого уваги, єдиною річчю, яку залишив після себе вбивця, був ніж, що лежав у густій калюжі крові зі слідами босих, дитячих ніг. Безсумнівно, ідентичний або дуже схожий на більше десятка інших, які використовувалися на кухні.

Кроне вийшов у коридор і скориставшись раніше отриманим від мадам універсальним ключем, обережно заглянув до двох господарських приміщень, які знаходилися в цьому крилі. Здавалося, що в обидва вже давно ніхто не навідувався. Три окремих кімнати й відособлені багатокімнатні апартаменти також були порожні.

“Двієчник” зітхнув і без стуку зайшов у приміщення, яке займав лікар. Шпакуватий, кремезний чоловік сидів біля ліжка доньки, тримаючи її за руку. Дещо дикий погляд і недбало зав‘язаний квітчастий, явно жіночий халат, свідчили, що лікар досі перебуває в стані шоку. Юстина сиділа за столом і тремтячими руками стискала склянку з якимось алкоголем.

-- Що з малою? – запитав Кроне.

Йому довелося повторити запитання, перш ніж лікар підвів на нього очі, які гарячково блистіли на запухлому від сну обличчі.

-- Вона нічого не сказала, не реагує, -- нарешті вимовив заїкаючись. – Я дав їй заспокійливе і вона заснула. Внаслідок психологічної травми в неї може бути амнезія, -- він кволо знизав плечима.

Лікар весь час заїкався, напружено морщив брови, наче йому було важко сформулювати свої думки. Кроне кивнув Юстині й вони обидвоє вийшли в коридор, делікатно причинили двері.

-- Йди повідом мадам, -- наказав. – Нехай викличе поліцію, а я попильную цього… -- невиразним жестом він вказав на досі напіввідчинений туалет.

Дівчина вручила йому недопитий трунок і на негнучких ногах, немов сомнамбула, вирушила вглиб будинку. “Двієчник” якусь мить дивився на золотисту рідину, що пахла торфом, нарешті тихо вилаявшись, одним ковтком спорожнив стакан.

***

Полковник Максим Авдзєєв вислухав новини з кам‘яним обличчям, не обізвався навіть тоді, коли Кроне повідомив його про смерть жінки. Цим разом жертвою була одна з працівниць “Раю” на ім‘я Гелена, естонка з фамілією, яку майже неможливо вимовити.

-- Ви вільні, -- оголосив комісар Ясінський, особисто знімаючи наручники з росіянина.

-- Маі вєщі? – Авдзєєв запитально поглянув на поліцейського. Ясінський нервово відкашлявся.

-- Пан полковник питає, що з його речами, -- виразно вимовляючи слова, переклав Кроне.

-- Звичайно, що повернемо, хоча щодо зброї…

В кімнаті Авдзєєва крім парадної шаблі знайшли пістолет системи Наган і коробку набоїв.

-- Зброю теж повернемо, -- з натиском сказав “двієчник”. – І вибачимося за помилку.

Очі росіянина звузилися, коли огрядний поліцейський пробурмотів під носом кілька незграбних речень, які при наявності певної дози доброї волі, можна було прийняти за вибачення. За мить хижий, немов у яструба на полюванні, погляд Авдзєєва зупинився на Кроне.

-- А Ви, што Ви сдєлалі, гаспадін палковнік?!

“Двієчник” сухим, байдужим тоном виклав причини, чому він погодився на арешт росіянина, коротко розповів про міри безпеки прийняті в “Раю” і описав перебіг подій фатальної ночі. Коли він повідомив, як погодився провести ніч з Юстиною і двома її подругами, риси Авдзєєва злагідніли.

-- Добре, що хоч вони вижили, естонку я слабо знав, вона працювала в “Раю” віднедавна, -- сказав, відкинувши позу чужоземця, який не розуміє по-польському. Ясінський від обурення почервонів, відкрив рот, з явним наміром щось сказати, але Кроне зупинив