Читати книгу - "Джмеленя та володарка злиднів"

освіта зависока… у мене! Відрядження в тайгу? Ні-і-і, там дружини нема! Двірником? Я не встану о п’ятій ранку, хоча… якщо не лягати спати… О! Інженер! Робота саме для мене! Інженер автоматичного доїння! Ох-ох-ох! Ні, не підійду, я корову лише спереду бачив. Ну жодної нормальної вакансії. Потрібно ставати на біржу праці. А може, краще двірником!? Зараз передзвоню!

— Тату, я хочу розповісти тобі про злидні!

— Привіт, доню! — тато підніс до вуха мобільний телефон. — Алло, я з приводу вакансії двірника. Що? Вже немає місць! Та що це таке?! Що за злидні?!

— Тату, і я про те ж! Я знаю, де живуть злидні і хто їх нам приніс!

— Так, доню, злидні — це зле! — татові зіниці рухалися вгору-вниз, вгору-вниз, переглядаючи в інтернеті пропозиції роботи.

— Марена принесла нам злидні!

— Так, доню, я уважно тебе чую… Оператор телефонного зв’язку. Потрібен приємний голос, вік до ЗО років, стать жіноча. Не підходжу.

— У нашій квартирі злидні живуть! Тут усе про них написано, — Дзвінка потрясла книжкою біля татового плеча, але він навіть не озирнувся.

Що ж, якщо батько так зайнятий пошуком роботи, якщо мама сприймає її розповідь за фантазію (аж плакати хочеться!), тоді залишається бабця Леся! Вона якраз сидить на кухні з мамою й допомагає їй бідкатись.

Дзвінка швиденько перевдягнулася в домашній костюм і побігла на кухню, не забувши прихопити з собою книжку.

Побачивши її, мама відразу поставила на стіл порожню глибоку тарілку:

— Є борщ, якраз зварила! Сьогодні ще з м’ясом, а завтра, мабуть, лише з картоплею й буряком!

— Мамо, але перед тим як поїсти, я хочу з’ясувати… — почала було Дзвінка, та мама обірвала її на півслові:

— Я не збираюся що-небудь обговорювати з голодною донькою! Поїж, тоді й побалакаємо. — Мама начерпала повну миску борщу, докинула ложку сметани й присунула страву до доньки. Та зітхнула й сіла до столу. Коли перед тобою парує справжній червоний борщ, то злидні почекають.

Дзвінці здавалося, що між стуканням ложкою об тарілку вона чує тихий шепіт у коридорі:

— Як смачно, як гарно пахне борщ! Які ми голодні! Як ми хочемо борщику!

Але щойно дівчинка прислухалася, як голоси зникали. Мабуть, вони все-таки лунали в її голові, а не в коридорі.

Бабця розповідала своїй доньці, Дзвінчиній мамі, останні новини їхнього будинку.

— Старший Білонога, Степан, казав, що його Дмитрик зовсім від рук відбився, постійно вередує, посварився з друзями й не хоче вчитися!

— У нього поселився злидень Вереда, — пояснила Дзвінка, проковтнувши чергову порцію борщу, але її не почули.

Бабця вела далі:

— Вчитель географії, Теодор Степанович, який живе на другому поверсі, сьогодні не ходив на роботу, бо тільки сантехнік відремонтував йому водопровід, а електрик полагодив електропроводку, як відразу ж поламалася пральна машина й мало не вибухнув телевізор! А Наталя Забродська знизу цілий день горлопанила з вікна на нього, мовляв, учора мене затопив, а сьогодні хотів спалити. Та вона не лише сусіду-географа замучила, а й свого чоловіка. Той жалівся діду Петрові з четвертої квартири, що Наталя замовила шубу з якогось дикого не нашого звіра, тигра чи лева, а він їй приніс норкову, страшенно дорогу. Та навіть на подарунок не глянула, а відразу ж заявила, що хоче вечірню сукню з якимись заразами з вірьовки.

— Мабуть, зі стразами Сваровскі, — підправила мама, миючи посуд. — Дивно, Наталя ніколи не була такою примхливою. Жили з Михайлом завжди душа в душу.

Дзвінка, з’ївши останню ложку борщу, поділилася зі старшими своїми міркуваннями.

— Усе логічно. У Теодора Степановича поселився злидень Біда або Нещастя. У Наталі Забродської живе злидень Примха. Ці їхні назви записані в книжці, яку я знайшла в бібліотеці.

— Інколи твоє образне мислення, доню, мені подобається, — всміхнулася мама. — Це так поетично — давати людським злидням імена!

Дзвінка помила тарілку й ложку, поклала в сушку, повернулася до столу й розгорнула книжку.

— Потім, після діда Петра, я розмовляла з пані Мареною, — розповідала далі бабуся. — Ми разом ішли додому з гастроному. Марена за останній час так розквітла, наче їй пенсію підвищили! Пам’ятаю, раніше весь час буркотіла, а тепер така привітна й уважна, аж дивно!

Дзвінка відірвалася від книжки Сварожича й нашорошила вуха, почувши згадку про Марену.

— Ця пані з підвальної квартири наче помолодшала: трохи зморшки розгладились, рубець зробився менш помітним, перестала сутулитися, — вела далі бабця Леся. — Розпитувала мене, як наші справи, чи ніякої фінансової кризи не відчуваємо, чи ще не збираємося міняти квартиру на меншу. Навіщо їй це?

— Вона чигає на всі квартири в будинку! — гнівно промовила Дзвінка.

— А я, в свою чергу, почала розпитувати її, з якого саме села вона родом, бо часто буває так, що живеш по сусідству з людиною багато років, а потім виявляється, що в неї бабця походить з Великих Коровиць, а в тебе — дідо, і ви сестри троюрідні.

— І звідки походить Марена? — поцікавилась мама.

— Казала, що з глухих лісів Півночі. Село її називалося якось дивно, Наяві чи Навія. Точно не наша родичка. Але всі з того села повиїжджали, тому й Марена не захотіла там лишатися одна. Біля того села текла ще якась річка також з дивною назвою… — бабця наморщила чоло, згадуючи назву річки. — Аґрус? Ні! Порічки? Ні? Така ягідна назва в річки, — обличчя бабці Лесі прояснилося, і вона сповістила: — О! Річка називалася Смородина!

Дзвінка від несподіванки голосно зойкнула, а її мама згадала:

— Знаєте, щось подібне я вже чула! А-а-а-а, так це ж ти, Дзвінко, розповідала про цю річку!

— Саме так, мамо! Марена — злий дух із