Читати книгу - "Усмішка: оповідання"

— Справді, це давній світ.

— Гайда. Наостанок я приберіг тобі достоту виняткову історію.

Не кваплячись та бесідуючи, ми піднялися вгору по вісімдесятьох східцях. Уже на самісінькій верхівці МакДанн вимкнув світло в приміщенні, щоби в дзеркальному склі не було жодних відображень. Велике око маяка дзижчало, легко обертаючись у змащеному механізмі. Щоп'ятнадцять секунд гудів наш Туманний горн.

— Геть наче тварина, правда? — киваючи, промовив МакДанн. — Велика самітна тварина, що горлає вночі. Ось тут на краю десяти мільярдів літ. Сидить і закликає Безодню. Я тут. Я тут. Я тут. І Безодня відповідає. Справді, відповідає. Джонні, ти вже зі мною три місяці, тому краще тебе підготувати. Десь у цю пору року, — сказав МакДанн, вглядаючись у морок і туман, — дещо приходить у гості до маяка.

— Ви про оті табунці риби?

— Ні. Це трохи інше. Я раніше мовчав, бо не хотів, щоб ти вирішив, ніби мені бракує клепки в голові. Зволікати далі не можна, і якщо я не помилився зі своїм календарем, який вів з минулого року, сьогодні та сама ніч. Просто сядь. Якщо схочеш, то збереш завтра свої речі, візьмеш моторку і гайнеш на материк, сядеш на машину, що стоїть на мисі біля пірсу для човнів, поїдеш додому у своє забуте Богом містечко подалі від океану і більше ніколи не гаситимеш поночі вогнів, то я тепер зрозумію і слова жодного не скажу. Три роки відбувається одне й те саме, але це я вперше тут не сам і зі мною є людина, котра зможе все посвідчити. Чекай і спостерігай.

За наступні півгодини ми обмінялися лиш парою фраз напошепки. А коли ми вже втомилися від чекання, МакДанн заходився ділитися своїми думками. Мав він свою теорію і про Туманний горн.

— Якось багато років тому на холодному і хмарному березі океану серед шуму його хвиль став чоловік і сказав: «Нам потрібен голос, аби докричатися до кораблів, щоб їх попереджати. І я цей голос створю. Я створю голос, подібний до постелі, що лишалася порожньою поруч із вами упродовж довгої ночі, голос, подібний до порожнього будинку, що відкривається за дверима, подібний до безлистих осінніх дерев. Щоби його звук був схожий на квиління птахів, які відлітають у вирій, щоб він був схожий на завивання пізнього осіннього вітру і шелест хвиль, що розбиваються об тверді, холодні береги. Я створю такий самотній голос, щоби він не минув жодні вуха, щоб усі, хто його чув, плакав у душі, щоб вогні у каміні здавалися теплішими і щоб усім, хто його чутиме в далеких містах, кортіло пошвидше дістатися домівок. Я сотворю цей звук і збудую машину, яку назвуть Туманним горном. Усякий, хто його почує, знатиме, що таке зажура у віках і наскільки минуще наше життя».

Заревів Туманний горн.

— Я вигадав цю історію, — пояснив МакДанн, — щоби пояснити, чому воно щороку вертається до маяка. Гадаю, це все поклик Туманного горна, і воно приходить на нього...

— Проте...

— Ц-с-с-с-с! — скомандував МакДанн. — Онде! — І він кивнув головою в бік Безодні.

До маяка по морю щось наближалося.

Я вже казав, що надворі стояла холодна ніч. Холодна вежа, блимання світла і Туманний горн, що все ревів і ревів у вируючій імлі. Видно було недалеко і видно було погано, але глибини моря-океану бунтували довкола нічного суходолу, рівного й тихого, кольору сірої землиці, а у високій башті ми лишалися самі вдвох, і ген удалині, спершу на туманному видноколі, щось забрижило, тягнучи за собою все більшу хвилю, яка здіймалася все вище і вище, надимаючись пінною бульбашкою. Аж раптом із-під холодних вод виринула голова, здоровенне таке сіре головисько з велетенськими очима. Голова піднімалася на довгій шиї, за якою показалося... ні, не тіло... з моря й надалі піднімалася довга-предовга шия! Тепер голова височіла над хвилями у добрих сорока футах, тримаючись на тонкій і прекрасній чорній шиї. І тільки потім з нуртовиння вигулькнуло тіло, ніби маленький кораловий острівець, всіяний чорними наростами та раками. Десь там за ним на мить зблиснув і хвіст, до кінчика якого, наскільки я міг зрозуміти, від голови було дев'яносто чи сто футів.

Мені щось вихопилося з вуст. Не знаю що.

— Спокійно, хлопче, спокійно, — прошепотів МакДанн.

— Неймовірно! — пробелькотів я.

— Ні, Джонні, неймовірно, — це те, що ми з тобою тут стоїмо, а воно плаває в цих водах останні десять мільйонів років. Воно неминуще. Мінливі ми, через нас мінлива земля. І це в нас неможливо повірити. В нас!

Істота наближалася звіддаля неквапом, пливучи крижаними водами у темній незворушній величі власного єства. Навколо неї клекотів туман, ховаючи обриси гостя. В одному з очей потвори мигцем відбився наш потужний промінь, червоний, білий, червоний, білий, так наче у високо піднесеному катафоті мерехтіло послання, відправлене нам якимось первісним кодом. Створіння линуло тихо, не згірш від імли, крізь яку воно наближалося до маяка.

— Та це ж ніби динозавр! — зіщулився я, вхопившись за перила на сходах.

— Звісно. Їхнього роду-племені.

— Але ж вони всі повимирали!

— Ні, просто ховалися в Безодні. Глибше від найглибших глибин Безодні. Лиш подумай, Джонні, яким справжнім тепер здається це слово, таким промовистим — Безодня. У ньому захований весь холод, вся темрява і глибина світу.

— І що нам робити?

— Робити? В нас є свої обов'язки, які не можемо облишити. Крім того, тут зараз безпечніше, ніж у будь-якому човні, якби нам раптом схотілося на материк. Адже та істота завбільшки з добрий есмінець та й швидкість має не меншу.

— Слухай, а чого ж воно пливе сюди?

І вже наступної миті я дізнався відповідь на своє запитання.

Проревів Туманний горн.

А монстр йому відповів.

З-над мільйонів літ води й туману долинув крик. Такий зболений і одинокий, що дрож сколихнув моє тіло і відлунив у голові. Монстр гукав до башти. Ревів Туманний горн. Потвора роззявила зубату пащеку, і звук, який вихопився звідти, був голосом самого Горна. Самотнім, неосяжним і далеким. Відособленим голосом пустельника в безвидному морі холодної ночі. Принаймні, так він лунав.

— А тепер ти розумієш, — прошепотів МакДанн, — чому воно припливає сюди?