Читати книгу - "Митькозавр із Юрківки"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Мовчазний таємничий ліс оточував мене зусібіч. Величезні дерева казковими богатирями заступали путь. Вмить я пройнявся відчуттям власної мізерності, і несподівані мислі зароїлись у голові: «Ну що я, — думалось мені, — у порівнянні хоча б із оцим деревом? Якась комаха! А в порівнянні з цілим лісом? Якийсь мікроб. А в порівнянні з земною кулею?» І од цього мені стало гірко-гірко... І ще страшніше. Я мерщій почовгав назад, боячись зиркнути в сторону, і дививсь лиш перед себе, на прокладений моїм ліхтариком серед ночі промінь світла. А якщо тут і справді живе якийсь звір і зараз він чатує десь поруч? Згадалась домівка, татусь, мама... Я позіхнув.
Рідна мати моя, —
вичавив із себе якісь жалюгідні звуки, —
Ти ночей недоспала...
— Ух... — опустився я на землю, спершись спиною на курінь. — І я недосипаю, — позіхнув знову. — Вартую... А що? Невідомо. А можна було б і доспати. От зараз заплющу на хвилинку очі. Отак. Як приємно... Ще трошки... — голова моя схиляється на груди.
Скільки так я просидів, не знаю, коли це:
— Ага! — чую сердитий голос. — Спиш, значить!
Спросоння схоплююсь на ноги і просто перед собою бачу розлючене Митькове обличчя.
— Спиш! Йому довірили пост, а він спить.
— Та я... — почав був виправдуватись.
— Що я?! Заснув чи ні?
— Заснув, — винувато розвів я руками.
— Та як ти міг! А якби це на війні?! Хіба з таким підеш у розвідку?! А якби ти був у партизанському загоні?
— Ну, пробач, Митю, — почервонів я. — Лиш на хвилинку присів. Маму згадав.
— Та згадуй собі кого хочеш! А на посту спати не смій! Хіба тобі можна доручити серйозну справу? Маму згадав! Вона, бідна, й не здогадується, який у неї синочок. Іди спи, мамій. Я постою. Нічого не бачив?
— Ні...
— Звичайно, за спанням і дивитись нема коли.
Мені не було чого відповісти. Приголомшений, картаючи себе за негідний вчинок, я принишк у курені. Сонливість геть полишила мене. Я чув, як повернувсь із обходу Митько, як він роздмухав багаття і сів, щось насвистуючи. Мене пік сором: ну як, як я, нещасний, міг заснути! Підвів товариша, втратив його довір'я. Горе мені!
Докори совісті люто вгризались у мою душу, шматували її на дрібні клаптики. Зрештою я не витримав.
— Митю, — гукнув несміливо. Відповіді не почув.
«Мовчить, — подумав я. — Ображається. Так мені й треба».
Полежав іще хвилин п'ять, тоді вибравсь назовні.
Вже займалося на світ. Ледь куріло багаття, легкий вітерець колошкав сивий попіл. Згорнувшись калачиком, — спиною до куреня, — Митько солодко спав.
Я витягнув ковдру, обережно вкрив товариша й поліз усередину.
Другої ночі варти вже не виставляли.
— Яка користь, — сказав Митько, — у тій варті, якщо ми все одно засинаємо? Краще вже спати всередині, ніж надворі. Тим паче, що потім весь день ходиш сонний.
Я повністю розділив таку думку.
Вранці, прокинувшись, ми побігли до озера вмитись. І тут Митько став мов укопаний, а я з розгону наштовхнувся на нього.
— Дивись, — тихо сказав він мені.
На вогкому піску к-зло самої води хижо вимальовувались відбитки здоровенних і страшних лап.
— Як у крокодила, — визначив я, нервово озираючись на озеро.
— Значить, не збрехав, — хрипко додав Митько.
Це дало поштовх до роботи Митьковому мозкові.
— Сергію, — почув я увечері того ж таки дня. Ночували ми вже в селі.
— Чого тобі?
— Ти знаєш, що я придумав?
— Ні.
— І не здогадуєшся? — хитрувато зблиснули його очі.
— Та кажи вже, чого ти до людини причепився!
— Треба нам книжки взяти в бібліотеці.
— Правильно, підемо завтра наберемо — фантастику яку-небудь, про шпигунів...
— Та ні, Сергію, я не про те. Книжки по зоології.
— Зоології? Ти що, здурів? Мало тобі колекції, мало тобі ботаніки, мало тобі нашої вчительки? Забув, як ти сам з її уроків тікав?
— Так то ж ботаніка.
— А зоологія, по-твоєму, краща? Я одного разу поглянув у підручник — там якісь кишечнопорожнинні, гадюки — бридота одна!
— От ти не розумієш...
— Не хочу я такого й розуміти, — урвав я Митька. — Маєш бажання, то й читай собі скільки влізе. Станеш великим зоологом, будеш казати: «Любі діточки, бачите цього павучка?» — засміявсь я, згадавши нашу ботанічку.
— Якби ти дав мені договорити, то й сам менше дурниць намолов би зараз.
— Ну, кажи, кажи, — поблажливо дозволив я.
— Ти думаєш, зоологія — це самі павучки і оці от, як їх, кишечнопусті?
— Порожнинні, — поправив я його. — Одна назва чого варта.
— От-от. Так до твого відома, зоологія — наука про весь тваринний світ. Отже, в ній ми обов'язково знайдемо щось підходяще і для нас, цебто про те, що живе в цьому озері.
— Ти думаєш? — уже серйозніше глянув я на Митька.
— Ще б пак!
— Гм, таки справді, — погодивсь я по хвилинному роздумі. — І голова ж у тебе, Митю.
— Ну що ти, — скромно озвавсь Митько, але з голосу я догадався: мої слова йому приємні.
РОЗДІЛ VI,
який проливає світло на наших предків
і ще на дещо.
Ну й Митької
— Скажіть, які молодці, — дивувалась бібліотекарка, коли ми втретє прийшли міняти книжки. — Цілими днями читають. А ви не перевтомитесь?
молодці, — бурмотів, виходячи з бібліотеки, Митько. — Стільки читати — з глузду можна з'їхати.
— Невже тобі нецікаво? — питав я.
— Звичайно, цікаво. От тільки не звик я подовгу над книжками сидіти. Це ж подумати тільки — дев'ята за якийсь тиждень.
А на восьмий день вивчення зоології Митько висловив сміливе наукове припущення, яке я захоплено сприйняв.
— Сергію, — сказав він, притискаючи книгу до грудей. — Я все зрозумів. Не там ми шукаємо.
— Тобто?
— А от послухай. Я тут собі дещо виписав. Тільки не перебивай. — Він узяв до рук учнівський зошит і набрав повні груди повітря:
— «Багато свідчить про те, що в кінці силуру і на початку девону», — це періоди такі, — пояснив Митько. — Знаєш, у зоології там,' геології, весь час існування земної кулі поділений на періоди.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Митькозавр із Юрківки», після закриття браузера.