Читати книгу - "З-під Полтави до Бендер"

Не лиш нога, серце ще гірше боліло.

Відсував хвилину розлуки.

Вже трабанти мали переносити його віз на човен, як надбіг Левенгавпт. «Ваша величносте! - почав дрижучим голосом. - Я чоловік небагатий. Коли б тут щось сталося зо мною, прошу вашої милости, не забувати про мою жінку й дітей...»

«Ваша просьба буде сповнена, - відповів король. - Але й ви сповніть мій наказ: збережіть військо в цілості й перевезіть його в степ.»

Левенгавпт підніс королівську руку до уст. Король не вихоплював її:

«Прощавайте! Нехай вас Бог має у своїй опіці!»

Ніхто не чув, щоб король промовляв коли так лагідно.

Трабанти двигнули віз на свої широкі плечі й понесли його на човни.

На однім покладено передні колеса, на другім задні. Віз прикріплено до човнів і дванадцять весел торкнуло плесо води...

Минала північ. Година духів.

7.

«Поїхав наш король,» - сумно говорили шведи.

«Поїхав... Бог вість, чи побачимо його.»

«Чому б ні. І завтра буде день.»

«Так, але король недужий. Погано з його ногою. Ліки не помагають.»

«Бо такі ліки. Щоб він лиш до Швеції вернувся, побачите, видужає скоро.»

«Всі ми там видужаємо скоро, а тут тільки терпіння і - смерть.»

Тисячі мрійливих, синіх очей у далеку Швецію летіло. Не стало того, що їх відорвав від неї і силою свого несамовитого генія заставив дивитися на чужі краї і на чужих людей, заставив боротися і вмирати за примару грізно-привабливої богині-слави.

Не стало його і всім начебто полегшало на серці. Волею від степів і вод широкого Дніпра повіяло. Деякі задавали собі питання, який чорт їх аж сюди пригнав? Чи не краще було триматися рідної землі, орати, ловити рибу, рубати дерево в лісах, і разом з любою жінкою дітей плекати?

Чарівний привид мирного життя, такий неподібний до воєнного діла,

фата-морганою явився перед очима Карлових лицарів. Задивилися в нього й не слухали голосу дійсности.

Дарма Левенгавпт їх хотів у боєздатний лад уставляти, - не слухали його. Даром сердився і грозив суворими карами. Начеб не чули свого нового начального вождя.

Де хто впав, там і остався. Це не хоробра армія приходу ворога дожидала, лиш війна людський намул покотила Дніпром і викинула на берег. І лежить цей намул і байдуже йому, хто туди завтра прийде і куди його згорне.

Доводилося запорожців ставити на варті, бо шведи казали, що з ніг падуть і кріса в руках не вдержать.

Левенгавпт найкраще по собі бачив, що воно так. До часу збанок воду носить, а люди також не з заліза.

Поки в руху, поти йдуть, як машина, та хай лише стануть, то вже їх не двигнеш з місця... А невже ж офіцери не люди? їх також кожна кісточка боліла. Тому-то раді, що не потребують журитися королем, клалися коло своїх відділів де-небудь на голій землі і дивилися на небо.

Літня українська ніч оп'янювала їх, Дніпро розказував казки забутих днів, шуміли ліси на другому боці, а від широких степів пахощі сон-зілля повівали.

Хвилину ще вчувався гамір недавньої битви, гули гармати і стогнала земля, але звуки ті тихли, образи линяли і думки розпливалися, мов у нірвані.

Хай буде, що хоче, - вони щасливі, що сплять. Аж ранок своїм сліпучим світлом розбудив їх.

Левенгавпт зірвався перший. Побіг до Кройца й обидва взялися уставляти батальйони.

«Скорше, діти, скорше! - гукав Левенгавпт. - Кожної хвилини може чорт ворога нанести .»

Кричав що було сили.

Люди, позіхаючи, протирали очі й нерадо підносилися з землі. Дійсно кожна кісточка боліла, в голові млин, крижі наче б хто переломив. Хто скинув чоботи, не міг узути, бо ноги понапухали. Сорочки поприлипали до тіла, рани, що вночі легенько плівкою позатягалися, кривавилися тепер наново.

«Діти скорше. Ради Бога скорше!» - кричав Левенгавпт.

Аж тут Кройц прискочив до нього: «Зайвий ваш поспіх, генерале, бо ми вже спізнилися. Бачите?» - і показав рукою на північ.

Левенгавпт глянув. Там, на виднокрузі, ніби ліс за одну ніч виріс і сунувся з горбів в долину. Перед ним курява летіла, в куряві мерехтіли вістря списів і сяли двоголові вірли на солдатських шапках.

«Меншиков! Меншиков!» - залунало кругом.

Шведи ставали, хапали зброю, кожний шукав свого батальйону, бо тільки там почував себе безпечнішим. Та чомусь і тознайти було важко. Перекликалися, сурмили, давали прапорами знаки, не помагало. Чинився заколот, якого ніяк не можна було вгамувати.

Король від'їхав, не полишивши планів, Левенгавпт не вспів зробити того, що король занедбав, тепер усі бігли до нього, питалися, що мають робити, де стати, куди йти, він наскоро давав накази, зміняв, посилав нові... Безголов'я.

А тут задуло, заторохтіло, загриміло. Меншиков у тисячу бубнів нараз бити казав, щоб настрашити шведів, буцімто в нього велика сила війська. Хитрий підступ придумав. А Голіцин казав своїм людям позлазити з коней і провадити їх за уздечки. Це здалеку подвоювало його сили, шведи гадали, що там другий корпус іде.

Полковник Дукер прискочив до Левенгавпта: «Генерале! Боротьба безвиглядна. Жаль тратити людей!»

Влучив в найболючіше місце Левенгавпта, який на жовнірів дивився, як на своїх синів. І захитався старий полководець. З одного боку, королівський приказ, щоб армію цілою провести у степ, а з другого - страх, що тисячі згинуть у нерівному бою і що їх смерть упаде на його совість. Навіть над Десною не бачив себе у такій скруті. «Так що ви гадаєте?» - спитав дрижучим голосом. «Здаватися?»

«Післати до Меншикова парламентарів,» - відповів Дукер.

«З чим?»

«З умовами миру без проливу крови.»

«Не гадаю, щоб прийняв, але пробувати можна. За той час може наші отямляться. Покличте комендантів.»

Прибігли й нашвидку зробили воєнну раду. Стояли на тім, що битва неможлива, бо кілька тисяч людей покалічених, а решта перетомлена, голодна і без пороху й куль. Це була б найзвичайніша різня, за яку вони не хочуть відповідати.

«А якщо ворога менше, ніж ми гадаємо, може, навіть менше, ніж нас?» - завважив Дуглас.

Та його закричали. «Хочби тільки й кілька тисяч, так вони ситі і здорові, мають муніцію, а ми що? Посилаймо парламентарів, поки Меншиков не почне битися.»

Поїхали: генерал Кройц, полковник Дукер, підполковник Травтфетер і капітан

Дуглас.

Меншиков відповів коротко: «Капітуляція, видача оружжя і - полон.»

«Такої тяжкої відповіді, - сказав Кройц, - ми не сподівалися і без рішення нашого