Читати книгу - "І знову Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько"

Муфтика зворушила вірність собачати, але що вдієш. Комірець мусить якомога швидше втекти звідсіля, бо щомиті бідолашне собача може стати здобиччю вовків.

— Згинь з очей моїх! — скрикнув Муфтик якомога сердитішим голосом і схопив хмизину. — Негайно!

Цього було досить. Комірець послухався. Здивовано поглянув на господаря сумними-сумними очима і подріботів геть.

І вчасно. Старий вовк уже вийшов з кущів і підготував своїх вовченят до нападу.

— Починається, — зітхнув Муфтик.

Півчеревичок миттю опустився навпочіпки, щоб молочний бідон сягав землі. Отже, ноги були захищені. Тоді просунув у бідон руки, голову. По хвилі накрив себе покришкою. Щільно. І тут постали вовченята! Вони відразу ж перекинули молочний бідон.

Півчеревичок ледве встиг згорнутися калачиком, коли вовченята пробували гризти бідон. Намагалися просунути в отвори лапи й морди, але марно.

Півчеревичок мав надійний захисток.

Жерстяний панцир гідно витримав шалений напад.

Одначе раптово молочний бідон покотився.

— Проклятущі цуценята! — забубонів Півчеревичок. — У яке пекло вони мене закотять?!

Відповіддю чоловічку було тільки гарчання вовченят. Молочний бідон котився все швидше й швидше, через каміння й пеньки, а малі хижаки ще з більшим запалом обертали його. Півчеревичка занудило. Від безугавного дзеленчання він оглух. Це було справді жахливе перекочування.

Невдовзі Півчеревичок очманів зовсім. Він уже не був спроможний і думати. І зрештою знепритомнів.

ВІДКРИТТЯ КРАЄЗНАВЦІВ

Муфтик ще встиг побачити, як Півчеревичка разом із молочним бідоном котили з лісової галявини та старий вовк схопив його за муфту й потягнув до свого кубла. А вовченята згуртувалися навколо лігвища і знову приготувалися наздоганяти здобич.

Муфтикові думки лихоманно роїлися в голові. Півчеревичок! Півчеревичок з’явився — озвався нарешті! Де ж Мохобородько? Не знаю. Що вони замислюють? Не знаю. Він взагалі відав дуже мало. Адже з Півчеревичком він устиг обмовитися лише кількома словами, більше — не дали вовки. Що попереду? Хтозна. «Треба знову знайти Півчеревичка», — вирішив Муфтик. Якомога швидше. Ну що очікує цей старий вовк, чому ще не виштовхує його на дорогу? Нехай би подавав команду, що урок починається!

Без такого знаку Муфтик не наважувався дріботіти від лігва. Якось він спробував, але отримав таку прочуханку, що не доведи Боже. Раніше з ним поводилися чемніше.

Муфтик майже благально зиркнув на старого сіроманця. Ну, що він очікує? Дав би вже знак! Але хижак не звертав на Муфтика ніякої уваги й облишив своє повчання.

Чи стала цьому причиною несподівана зустріч із Півчеревичком або щось інше, та принаймні вовк явно хвилювався. Він крутив головою навсібіч, а ніздрями втягував повітря. Прислухався. І по хвилі раптово чкурнув до свого кубла.

Муфтикове серце тривожно закалатало. Він не знав, що й думати-гадати. Можливо, сіроманець просто відчув якусь ласу звірину, а може бути, що й Півчеревичок десь блукає поблизу. І Мохобородько, і Комірчик. Чи, може, всі троє…

Неспокій старого вовка відчули й вовченята. Вони не віддалялись од лігвища. Скоріше навпаки — вляглися на землю і щільно притиснулись одне до одного. Чи боялися когось? Та чого їм боятися? І знов постали запитання, на які Муфтик не міг одповісти.

А що як саме зараз наспіла слушна мить для втечі? Нібито випадково Муфтик зробив кілька кроків од кубла. Проте всі четверо вовченят негайно підхопились і, стримано, з погрозою загарчавши, змусили Муфтика хутко повернутися назад.

Думки про втечу довелося облишити. А втім, куди він майне? Півчеревичкові й Мохобородьку, звичайно, легше відшукати його, ніж йому їх. Адже Півчеревичок уже йшов по його слідах, а він у лісі міг би легко розминутися зі своїми рятівниками. Найдоцільніше залишатися на місці, втеча зараз могла б тільки ускладнити його кепське становище.

Та що ж робити? Муфтик напружено думав. Чи просто чекати? Чи мусить будь-що дати про себе знак? Чоловічку здалося, що це непоганий план. Якщо його вже шукають, то будь-який знак конче потрібен друзям. Несподівано він пригадав ранкове підвивання вовченят. Чи не спробувати і йому вити по-вовчому? Мусить спробувати, бо ліпший знак про себе годі й подати. Коли він просто гукне на допомогу, очевидячки, негайно повернеться старий вовк. І хтозна, що утнуть малі хижаки, почни він репетувати. А підвивання — це було б щось незвичне…

Муфтик вдихнув на повні легені. Ну, зараз…

Жалісливе підвивання розкраяло тишу. А потому вовченята здригнулися. Звели писки до неба. У Муфтика вовче «у-у-у-у» вийшло таке природне, що це підбило і малих сіроманців: за мить вони завивали, мов у хорі, сумно й занудисто. Голоси вовченят завдавали болю Муфтиковому серцю і змусили кумедного чоловічка звести носа догори. Це було дивовижно. Знагла вони стали наче єдиною сім’єю — лісові звірі й Муфтик. Вони без угаву завивали, забувши про все інше. Вони не чули й не бачили нічогісінько навколо себе.

Сонечко сідало. А Муфтик і малі сіроманці й не думали уривати свого «співу». Маленький чоловічок забув, що це підвивання могло стати сигналом для його друзів. Він вив зовсім сумно про щось далеке й недосяжне, хоч не міг взагалі сказати, що саме мав на увазі. Більше ні про що Муфтик не думав. Він просто по-вовчому подавав голос і, виючи, забував про свою гірку долю.

— Нехай йому біс. Це ж бо відкриття!

Ці слова, мовлені поблизу, миттю урвали незвичайний концерт, і вовченята прожогом кинулися тікати. Вони так безоглядно захопились «співом», що не помітили двох людей, які ступали до лігва!

Муфтик завмер на місці і трохи посоловілими від завивання очима дивився на двох мандрівників. Двоє чоловіків… Буцімто десь їх бачив… І він впізнав — адже це були краєзнавці! Бородань і голомозий! Зрозуміла річ, вони знайшли вовче кубло завдяки завиванню звірів.

— Овва! Перед нами — вихованець вовків! — вигукнув лисий, підійшовши до Муфтика. — Дитятко, яке зросло на вовчому молоці!

Бородань глибокодумно кивнув:

— Так-так. Очевидячки, дитя заблукало в лісі, а вовки знайшли його і дарували життя. Вовчиця вигодувала немовлятко, так що воно не зазнало голоду, і виростила разом зі своїми дітками.

Краєзнавці були в захваті. Правда, вони зібрали чимало всіляких діжечок і прядок. Але зараз… Нарешті перед їхніми очима щось таке дивовижне, натрапили-таки! Вихованець вовків… Це було справді щось істинне, щось живе! Про вовчого вихованця можна б навіть написати статтю до газети. Так що вони, краєзнавці, ще можуть стати справжніми вченими!

— Ти поглянь лише, яка чудова в нього шерсть на спині! — радів голомозий. — Знов одна чудова загадка двадцятого століття.

Бородань усміхнувся.

— Та нічого тут загадкового, — припустив він. — Про нього потурбувалася природа. Але,