Читати книгу - "Пан Ніхто"

Франсуаз приходить через день і завжди надвечір. Програма наших зустрічей одна й та сама: помірна чарка з помірною їжею, саморобна вечеря й кохання без зайвих балачок. Хтось інший на моєму місці вже, мабуть, вирішив би, що жінка ця нестямно закохана в мене і я став невід'ємною часткою її життя. Я ж відчуваю, що ми обоє прагнемо почути одне від одного щось інше, приховане, те, що не має ніякого відношення до наших взаємин як чоловіка й жінки.

Нарешті одного дня пан Гарріс повідомляє, що моє навчання закінчено, й безбарвним голосом бажає мені успіхів у застосуванні цих знань на практиці.

Увечері, коли ми з Франсуаз, як завжди, сиділи під жовтим накриттям, випиваючи звичну дозу хмільного й обмінюючись компліментами, я вирішив, що час поговорити з нею. Слабший завжди змушений починати першим. Такий закон гри, і проти нього нічого не вдієш, бо вигаданий він не мною.

— Люба Франсуаз, твої дотепи справді вже перевірені часом, але вони одноманітні. Чи не здається тобі, що нам не завадило б змінити тему?

В цих словах не було нічого незвичайного, але мій погляд був досить красномовним.

— А тобі не здається, що нам варто також змінити й місце? — замість відповіді запитала Франсуаз. — Ми так подовгу лежимо під цим накриттям, що я боюся залишитись оранжевою на все життя.

Вона підводиться, сходить трьома мармуровими приступками на алею, що веде в садок. Досі нам чомусь ніколи не спадало на думку прогулятися садком. Я рушаю за нею і, коли ми опиняємось у темній алеї під кипарисами, запитую:

— Ти гадаєш, нас тут не підслуховують?

— А ти як гадаєш?

— Звідки я знаю…

— То кажи те, що знаєш.

— Франсуаз, я хочу до Парижа!

— То й їдь. Щасливої дороги!

— Я не можу без тебе. Тобто я хотів сказати: без твоєї допомоги.

— Чому?

— Бо я опинивсь у безвиході. Тільки ти можеш врятувати мене.

— Невже ти дійшов до того, що тебе має рятувати якась «пихата шльондра», — так, здається, ти висловився перед своїм Дугласом?

— В тебе надзвичайно гострий слух…

Власне, й найгостріший слух не вловив би в гомоні нічного кабаре моєї репліки на відстані трьох метрів. Та я чув, що слух іноді підсилюють за допомогою спеціальної апаратури. Проте зараз мені не до таких дрібниць.

— Франсуаз, ти добре знаєш, чому я на цій віллі і що тут роблю…

— Припустімо, знаю. А далі?

— Мене готують закинути в Болгарію. Звідти я насилу виніс ноги півроку тому, а вони знову хочуть повернути мене туди…

— І ти дрижиш від страху, так?

— Тут не тільки страх. Це покладе край моїм надіям. Усе життя я мріяв про Париж… мій батько отримав французьке виховання… я жив мрією…

— Досить, а то розплачешся.

Сила була на її боці, й Франсуаз, звичайно, скористалася з цього. Я не збирався плакати, але замовк, зрозумівши, що від мене вимагають не сповіді, а відповідей на запитання. Що ж, я вже звик.

В тіні кипарисів невиразно біліє лавочка, та Франсуаз обминає її і зупиняється аж в кінці алеї. Потім подає мені знак підійти ближче і ледь чутно проказує:

— Як ти гадаєш, чи не почати нам усе з початку?

І ми починаємо з початку.

Жінка майстерно задає питання, в цьому я пересвідчився ще за час нашої водевільної розмови. Кожне запитання спрямоване на вузлову проблему, допит провадиться так вправно й напружено, що за п'ятнадцять хвилин Франсуаз витягує з мене все, на що грецька поліція витрачала години.

— Младенов може становити для нас певний інтерес, — зауважує чорнявка, закінчивши допит. — Не знаю тільки, чи буде якась користь із тебе…

— Послухай, Франсуаз: я виконаю будь-яке доручення. Я закоханий у Францію…

Жінка підводить на мене задумливі очі — в притіненій алеї вони великі й сумні.

— Людина, яка не любить своєї батьківщини, неспроможна полюбити іншу країну, Емілю.

Я промовчую. Вона, мов кобра, знає, куди жалити.

— Але не це головне. Ти сам казав, що між такими, як ми, не може бути кохання. Зараз ти злякався. Не виключено, що ти лякатимешся й надалі. Не думай, що небезпечно тільки там, у Болгарії.

— Франсуаз, я не боягуз.

— Цього я не певна. Однак тепер усе залежить від тебе: якщо ти виявишся боягузом, довго не проживеш… Ходімо. Тривалі прогулянки можуть викликати підозру.

— Зачекай, — кажу я. — Для мене немає вороття назад. Сьогодні скінчився курс моєї підготовки. Можливо, вже завтра ввечері мене відправлять за кордон.

Франсуаз була вже рушила алеєю, та по цих словах зупиняється й обертається до мене.

— І ти кажеш це мені тільки зараз? Міг би почекати, ще й прислати телеграму з кордону. Що ж я можу зробити за дві години?

— Врятуй мене звідси. Франсуаз, я вже добре знаю тебе. При бажанні ти можеш зробити все.

Комплімент, сказаний жінці, навіть такій, як Франсуаз, має велику силу. Принаймні більшу, ніж вигуки на зразок: «Заради нашої дружби!» і йому подібні. Франсуаз дивиться на чорну стіну кипарисів, щось обмірковуючи. Її обличчя ледь біліє у вечірньому мороці, але темне, дбайливо зачесане волосся приємно пахне духами «Шанель». Та я не відчуваю її чарів, бо в цю мить бачу перед собою не жінку, а анонімного представника відомства, яке вирішує мою долю.

— Ніколи підготувати навіть якийсь документ, — розмірковує Франсуаз, немов сама з собою. І, помовчавши, раптом додає: — Це гірше. Але спробуємо без документа. Пан Ніхто, родом з Нізвідки. Національність — ніяка…

Вона бере мене під руку і, повільно простуючи до вілли, тихо каже:

— Зараз я піду. Ти проводжаєш мене до дверей, п'ять хвилин вечеряєш, грюкаєш посудом і йдеш до спальні. Гасиш світло, ніби лягаєш спати, потім вистрибуєш через вікно надвір і тут, на краю алеї, перелазиш через огорожу. Зразу ж перед тобою шосе. Збочиш ліворуч. Я чекатиму за третім поворотом.

________

Білий «ягуар» летить по шосе, трохи перевищуючи дозволену швидкість. Обабіч шляху в темряві мерехтять вогні афінських передмість. Угорі на безмежному темно-синьому афінському небі миготять великі зорі. Дивовижне небо, та мені все не випадає помилуватися його красою. Франсуаз, уп'явшись очима вперед, мовчки стежить за освітленою потужними фарами стрічкою асфальту. Я теж мовчу, намагаючись подолати неприємний трепет, острах можливого переслідування.

Я мало вірю в те, що за нами женуться. Все сталося швидко й тихо, точно