Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

З цими словами тітонька Хлоя жартівливо тицьнула його пальцем у бік і підтюпцем повернулася до сковорідки.

— А тепер — до пирога! — сказав Джордж, коли метушня біля сковорідки трохи вщухла, і націлився на ту ласу штуку великим ножем.

— Боронь боже, паничу Джордже! — злякано вигукнула тітонька Хлоя, хапаючи його за руку. — Хіба ж можна різати його таким ножиськом! Він же враз охляне, і пропаде вся краса. Осьде вам мій тонкий старенький ножичок, він у мене саме до цього й нагострений. Бачите, як легенько ріже — наче в пух заходить. А тепер їжте собі на здоров’ячко, кращого пирога ви ніде не скуштуєте.

— А То? Лінкольн каже, — промовив Джордж із повним ротом, — що їхня Джінні краща куховарка, ніж ти.

— Ой, дайте мені спокій з тими Лінкольнами! — зневажливо відказала тітонька Хлоя. — Де вже їм братися до наших панів! Люди вони, звісно, поважні, одначе зовсім з іншого тіста зліплені. А що вже до панського поводження, то вони про те й гадки не мають. От порівняти хоч би містера Лінкольна з містером Шелбі. Сміх, та й годі! А місіс Лінкольн — чи ж вона може так вступити до кімнати, як моя пані? Так само гарно та гордовито? Та де тамі Отож і не нагадуйте мені краще про тих Лінкольнів! — І вона труснула головою з виглядом людини, що знає ціну своїм словам.

— Але ж ти сама не раз казала, — заперечив Джордж, — що Джінні дуже добра куховарка.

— Атож, казала, — погодилася тітонька Хлоя. — І тепер можу сказати. До простого, немудрящого куховарства Джінні й справді здатна. Вона може спекти непоганий хліб, наварити картоплі, а от щодо кукурудзяних коржиків — уже не те. Коржі в Джінні не хтозна-які, хоч їсти їх можна. А коли сягнути трохи вище, то тут вона й зовсім немічна. От візьміть ви хоч би й ті ж таки пироги — вона їх, звісно, пече, але ж яка на них скоринка!.. А хіба вона вміє замісити справжнє тісто, таке пухке, щоб у роті тануло, наче воно з самого повітря зроблене? Пригадую, я була в них, коли міс Мері мала виходити заміж, і Джінні показала мені пироги, що напекла до весілля. Ми з Джінні добрі приятельки, ви ж знаєте, і я їй нічого тоді не сказала. Та повірте мені, паничу Джордже, якби я напекла таких пирогів, то цілісінький тиждень очей не стулила б із сорому. Зовсім були негодящі.

— А Джінні, певне, гадала, що вони дуже добрі? — спитав Джордж.

— Звісно, що гадала! Ще б пак! Тим-то й вихвалялася ними так щиро. Отут, бачте, й уся розгадка — вона просто не тямить. Авжеж, там і господарі такі, що їм до всього байдуже. Де ж би їй щось тямити! В на й не винна аніскілечки. Ой паничу Джордже, ви й самі не знаєте, яке то щастя для вас мати таку родину!

Тітонька Хлоя зітхнула й розчулено звела очі до неба.

— Дарма, тітонько Хлоє, я добре знаю, яке то щастя їсти отакі пироги й пудинги, — озвався Джордж. — Ось ти поспитай Тома Лінкольна, як я пишаюся перед ним щоразу, коли його бачу.

Тітонька Хлоя відкинулась на стільці і зайшлася щирим добродушним реготом на таку дотепність молодого панича. Вона реготала так, що по її чорних лискучих щоках аж сльози потекли, і водночас жартівливо ляскала й торсала Джорджа, примовляючи: «Ой, дай спокій!.. Та ви ж мене зі світу зведете!.. Ой лишенько!! Оце вже, певно, помру зо сміху.» — і щораз дужче реготала, аж поки Джордж і справді уявив собі, ніби він хтозна-який дотепник і що йому таки треба стерегтися, жартуючи «на всю губу».

— То ви казали про це Томові, еге? Ох, ця вже мені молодь! І пишалися перед ним нашими пирогами? Їй богу, паничу Джордже, ви хоч кого насмішите!

— Так, — підтвердив Джордж. — Я не раз йому казав: «Ти б подивився, Томе, на пироги тітки Хлої. Ото справді пироги!»

— Атож, шкода, що він їх не бачив, — мовила тітонька Хлоя, щиро вболіваючи душею за бідолашного Тома, що не звідав такої благодаті.

— А ви б коли-небудь запросили його на обід, паничу Джордже, зробили б йому таку ласку. Недобре надто пишатися перед іншими тим щастям, що його дарує нам доля, ніколи про це не забувайте, — докинула вона, споважнівши на обличчі.

— Гаразд, я запрошу Тома якось на цьому тижні, — сказав Джордж. — А ти вже, тітонько Хлоє, постарайся як можеш. Нехай він подивується. От би нам так його нагодувати, щоб він потім тижнів зо два їсти не схотів!

— А чого ж, і нагодуємо, — весело відгукнулася тітонька Хлоя. — Ось побачите. Згадайте-но, які в нас бувають обіди! Пам’ятаєте отой пиріг з курятиною, що я зготувала, коли до нас приїздив обідати генерал Нокс? Ми тоді з пані мало не посварилися. На господинь іноді щось таке находить, аж дивом дивуєшся. Тут тобі такий клопіт, така на тобі, сказати б, тяжка відповідальність, а вони крутяться під ногами й скрізь стромляють свого носа. От і наша пані того разу все загадувала мені робити то сяк, то так, аж урешті я не стерпіла та й кажу: «Люба моя пані, ви погляньте-но на свої гарні білі рученята, на оці тендітні пальчики, винизані блискучими перснями, — вони ж мов ті лілеї, вмиті росою. А тепер погляньте на мої чорні зашкарублі ручиська. Тож чи не здається вам, що сама доля так судила: мені — пекти пироги, а вам — приємно гаяти час у вітальні?» Отак мені надало, паничу Джордже!

— А що сказала на це мама?

— Що сказала?.. Ну, всміхнулась вона очима, — отими своїми великими гарнющими очима, — та й каже: «А знаєш, тітонько Хлоє, мабуть, твоя правда». І пішла собі до вітальні. Їй було б стукнути мене по шиї за мою зухвалість, та так уже я звикла, що господиня мені в кухні ні до чого.

— Еге ж, обід тоді вийшов знаменитий. Я пам’ятаю, всі так казали, — підтвердив Джордж.

— А правда ж? Та й сама я стояла того дня за дверима їдальні, сама бачила, як генерал аж тричі присував тарілку, щоб йому поклали ще того пирога. А тоді й каже: «У вас чудова куховарка, місіс Шелбі». Я мало не луснула з гордощів, їй богу! Адже ж той генерал добре тямить, що таке смачна страва, — провадила далі тітонька Хлоя з самовдоволеним виглядом. — Він дуже милий чоловік, той генерал. З одного