Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 1"

У Джордана новий «кодекс», але його ставлення до цього «кодексу» — колишнє: герой тільки прагне наслідувати Ансельмо чи Ель Сордо і точнісінько так само не почуває себе цілком своїм у їхньому товаристві, як Нік Адамс чи Джейк Барнс не почували себе цілком сво’їми серед матадорів, рибалок, жокеїв. Джорданові бракує тієї неодмінної і природної простоти, з якою іспанські селяни і партизани дивляться на життя. І тому він згоден прийняти їхній світ лише за своїх умов: наприклад, ладен «підкорити себе комуністичній дисципліні» лише доти, доки в Іспанії триває громадянська війна.

У письменника складні взаємини і з цією війною, і з власним моральним «кодексом». Часом вони нагадують щось на зразок стародавньої китайської палацової церемонії. Узяти хоча б написане 1938 року оповідання «Виказ». У мадрідському барі Чікоте офіціант, знайомий оповідачеві ще з довоєнних часів, сказав йому, що в залі сидить перевдягнений фашист, колишній завсідник бару. З тим Дельгадо оповідач колись досить близько знався й тому сам не захотів його виказувати, а лише дав офіціантові номер телефону приятеля з контррозвідки. А коли було по всьому, подзвонив тому приятелеві й попрохав, щоб заарештованому Дельгадо сказали, ніби виказав його він, а не офіціант. І ось чому:

«Усі ми, давні клієнти Чікоте, мали до його бару особливе почуття.

І я був певен, що саме тому Луїс Дельгадо вчинив таку дурницю — знову прийшов туди. Він міг би робити своє діло й десь в іншому місці. Та коли вже він з'явився у Мадріді, то неодмінно мав прийти туди. Як сказав офіціант, він був добрий клієнт, і колись ми з ним приятелювали. А якщо тобі випадає нагода зробити комусь хоч найменше добро, то її, певна річ, не варто проминати. Отож я був радий, що подзвонив своєму знайомому Пепе із служби безпеки, бо Луїс Дельгадо був давнім клієнтом Чікоте і я не хотів, щоб він помер з почуттям розчарування чи образи на тамтешніх офіціантів».

Людська неоднозначність, неодновимірність схрестилася тут з почуттям обов'язку, з готовністю взяти на себе повноту відповідальності, сплатити по всіх рахунках і водночас із бажанням коли й не відвести удар від іншого, то хоча б по-джентльменському його пом'якшити.

З цього погляду цікаво, що пізній Хемінгуей визнає право на деяку роздвоєність не лише за власне героєм, але й за «героєм кодексу», що колись витісувався з моноліту. В «Небезпечному літі» про геніального матадора

Антоніо Ордоньеса сказано, що «в ньому поєднувалося дві особи — людина і тореро»; і далі: «…він вивів теорію, за якою людина не відповідає за те, що тореро змушений робити із ввічливості». Це, якщо хочете, саме те вміння зазирнути всередину не лише власної, але й чужої душі, з якого виник образ Сантьяго, а ще раніше — Гаррі Моргана.

Та загалом Хемінгуей так і залишився вірний колишній системі гри. Художник Томас Хадсон з «Островів в океані» — знов амбівалентний власне-герой, що наслідує «героїв кодексу». «Мені справді хотілося б бути таким залізним, яким вважає мене Фредді,— думає він, — аніж бути просто людиною. Хоч як на мене, то просто людиною бути куди веселіше, нехай навіть і куди болісніш».

Тут, як і майже завжди у Хемінгуея, людина і обрана нею роль не зливаються, не прилягають щільно одне до одного. Залишається зазор, щілина. Надто вузька, щоб внутрішньому світові вихопитись, ринути назовні. Але й досить широка, щоб він, напружуючи, розсуваючи, а часом і ламаючи захисний мур слів, міг усе ж таки стати відчуттям читача. Щілина ця і є джерело славнозвісного хемінгуеївського підтексту.

Поверхня хемінгуеївської оповіді — це коротка, монотонна за ритмом фраза, що висловлює найпростіші думки та поняття, фіксуючи зовнішній бік буття в його яскравих, чітких, але тільки окремих, різко своїм числом і значенням обмежених, деталях. Вони існують як даність, що не вимагає, на перший погляд, ні пояснення, ні виправдання, і тому імітують світ повний і цілісний, який немовби складається з голих об'єктів та дії.

«Він притиснув лижею верхню дротину огорожі,— читаємо в оповіданні «Сніг у горах», — і Джордж переїхав на той бік. Нік подався за ним униз до дороги. Розмірено працюючи зігнутими в колінах ногами, вони попростували дорогою і незабаром увійшли в сосновий ліс. Дорога стала слизька, крижаниста, вкрита рудими й зеленкувато-жовтими плямами, — нею возили з лісу дерево. Лижники вибралися на узбіччя, на смугу невторованого снігу. Дорога збігла до струмка, а тоді круто пішла вгору схилом пагорба. За деревами показався довгий обшарпаний будинок з низькими острішшями. Віддалік він здавався сусціль брудно-жовтим. Ближче було видно, що віконні рами пофарбовано зеленим. У багатьох місцях фарба облупилася. Нік палицею розчепив замки й скинув лижі».

Вражає пластичність опису, що допомагає побачити й дорогу, й ліс, і «будинок з низькими острішшями». А побачивши, ми вже мимоволі, силою власної уяви заповнюємо немовби зумисне для цього залишені «білі плями» ескіза. Щось подібне траплялося ще у Стендаля, Флобера, Толстого, Тургенева, Чехова. Та все ж від усіх попередників Хемінгуей відрізняється тим, що вони писали в такій манері епізодично, а він — постійно, ні на мить не випускаючи читача з кола незаперечних і відчутних на дотик реалій. Тому його стиль сприймається як відкриття, «одкровення», мало не рівнозначне теорії відносності Ейнштейна чи квантовій механіці Планка. І, присуджуючи йому в 1954 році премію, Нобелівський комітет обгрунтував своє рішення тим, що письменник «майстерно володіє мистецтвом сучасної оповіді».

Він і справді мав цілком сучасні причини писати так, а не інакше. «Неінтелектуальність» стилю, — вважає Ф. Янг, — є наслідком необхідності запобігти самоколупанню і являє собою найвірогідніше відображення цієї необхідності. Вражаюча простота прози — це засіб, з допомогою' якого людина каже: речі треба спростити, інакше я загину…»

Оточеному частоколом хемінгуеївських реалій читачеві залишається єдиний вихід — «підкоп». Аналізуючи оповідання «Велика Двосерда річка», радянський літературознавець І. Кашкін зацікавився, «чому автор… так наполягає на якнайдетальнішому, механічному переліку елементарних дій Ніка: взяв коробку, витяг сірника, черкнув об коробку, підніс до хмизу, роздмухав вогник і т. ін.? Чому такий настирливий ритм цих рубаних фраз: він узяв, він запалив, він поклав і т. ін.? Неначе Нік намагається, щоб у ланцюгу його послідовних дій не залишилось ні просвіту, ні шпаринки, в яку могла б прослизнути стороння — ні! — нав'язлива