Читати книгу - "Королівська обіцянка"

— Це Дора, прибиральниця… Не лякайся. Вона своя людина.

— Людина? Ви перетворили її на пацюка, щоб покарати?!

— Ні, ну що ти, вона завжди була пацюком. «Своя людина» — тобто їй можна довіряти.

Оберон сів за стіл, ліктем відсунув убік папір. Полетіла вниз підставка для пір’їн у вигляді мага із посохом; Оберон піймав її на льоту. Поставив на край стільниці. Дора перехопила статуетку за талію й поволокла вглиб завалу, залишаючи за собою дрібні чорнильні сліди.

Я оглянулася.

Схоже, у королівському кабінеті кілька днів не прибирав ніхто, крім Дори. А пацюку було не до снаги розставити по місцях зсунуті лавки, підняти перевернутий стілець, змінити шторку, обпалену знизу вогнем зі скинутого канделябра. Моя мама, побачивши такий «порядок», утратила б свідомість.

Посеред кімнати стояла на трьох дерев’яних ногах уже знайома мені дошка, вкрита крейдяною пилюгою. На ній безліч разів щось писали — і недбало стирали, так що букви й креслення, проглядаючи один крізь одного, утворювали гарний безглуздий візерунок.

— Отже, Ліно, я готовий перед тобою відзвітувати, — Оберон витяг з-під купи паперів тугий сувій, розгорнув, і я побачила гарну географічну карту — чорний малюнок на жовтуватому папері. — Королівство розростається щодень. Окрім столиці, засновано десять великих міст і незліченну кількість сіл та селищ. Землі родючі. У лісах повно дичини й лісовиків. У горах гніздяться дракони, у ріках бешкетують русалки, монетний двір чеканить монети, купці везуть багаті товари через море. Все як завжди, все як має бути.

Я розглядала карту, і мені здавалося, що намальовані тушшю кораблі погойдуються на помережаних хвилях, кивають вітрилами.

— Усе та не все. Хіба заморські принци не знають, що у вас п’ять принцес на виданні?

Оберон потер перенісся:

— Ліно, ти колись замислювалася про те, як влаштований наш світ?

— Ну от, — я показала на карту. — Моря, береги, ріки… У вас земля кругла?

Король посміхнувся:

— Уяви, що ти стоїш у темній кімнаті. Чи ні… Що ти летиш у темній порожнечі. Якщо запалиш вогонь — висвітиться коло, точніше, куля… Ти побачиш найближчі предмети. Чим яскравіше горить твоя свічка, тим більше їх буде. Моря, береги, ріки. А за межами освітленого кола — морок, і ти не знаєш, що там. Де зараз наш старий світ? Той, який ми з тобою разом залишили? Ми перетнули нерозвідані землі й ніколи не зможемо повернутися. Освітлені плями летять крізь темряву, щомиті віддаляючись на тисячі років, на мільйони польотів стріли…

— Це що, — запитала я пошепки, — як у космосі?

— Не знаю, — сказав король по паузі. — Я це уявляю саме так: пухирці світла, що плавають у мороці. Королівство — іскра, здатна перебороти темряву й запалити нове світло. А коли воно запалає сильніше — знову зникнути в темряві. Ось наш світ, Ліно, для нього не складено мап, не придумано глобусів. Велике море — величезний темний простір, ніхто не знає, що лежить за ним. Може, нічого й не лежить. І немає ніяких заморських принців.

— А заморські купці є?

Оберон зневажливо махнув рукою:

— Вони плавають уздовж узбережжя. Беруть ліс і вовну біля гирла Лансу й везуть ось сюди, у Смильну, — Оберон тицьнув пальцем у зображення тупомордого чудовиська на карті. — Тут продають, як товар з-за моря… А шовк, килими й шкури бебриків везуть назад у столицю. Так і торгують.

— Шкури бебриків? — перепитала я машинально.

— Контрабандою. Наша митниця не встигає перевірити всі трюми. Але, чесно кажучи, жителям Смільни однаково доводиться відстрілювати бебриків десятками — вони м’ясоїдні, псують посіви, крадуть худобу, а розмножуються зі страшною швидкістю, ділячись надвоє й натроє…

Я уважніше придивилася до тупомордого чудовиська на малюнку. Його шкіра була в клітинку, як занавіски у нас на кухні.

— І вони неїстівні, — сказав король, ніби вибачаючись.

Дора, пацюк-прибиральниця, вибралася з-під завалу. З величезним зусиллям поставила на місце перевернену чорнильницю. Віничком, зв’язаним із трьох облізлих пір’їн, взялася мести стіл. Закружляла курява.

— Отже, — запитала я тихо, — у цьому світі взагалі немає принців, крім Олександра, вашого сина?

Оберон мовчав.

— Значить, ви обіцяли принцесам принців, заздалегідь знаючи, що обіцянка нездійсненна?

Дора ненароком змела зі столу великий шматок крейди. Гепнувши на підлогу, крейда розлетілася на багато осколків. Дора кинула мітлу й схопилася лапами за голову.

— Хіба я самогубець?!! — тихо промовив Оберон. — Надія була, і досить переконлива. Ось, наприклад, якби жителі островів виявилися не людожерами, а пристойними людьми, і влада в них не вигризалась зубами, а передавалася у спадок, наші принцеси давно були б одруженими.

Я пожвавішала:

— Може, видати принцес заміж за людожерів?

— Заманливо, — серйозно кивнув Оберон, — але Обіцянка від цього не здійсниться.

— А… взагалі-то, принцеси можуть вибирати? Якщо ви приведете котрійсь із них принца, вона зобов’язана вийти за нього, навіть якщо він горбатий?

— Якщо горбатий — можна відмовитися. Але якщо в нього прищ на носі, чи він ревнивий, чи сварливий, принцеса все одно повинна вийти за нього заміж, інакше відразу втратить звання сестри-охоронниці.

— А якщо принц, приміром, удівець?

— Не має значення. Принцеса зобов’язана за нього вийти.

У голові в мене замелькали кольорові картинки. Тоді вони навіть не здавалися мені страшними, навпаки: на секунду я повірила, що знайшла вихід. Це ж простіше простого…

На моїх устах заграла дурненька посмішка. Думки, що без дозволу залізли в мої мізки, були смішними й бридкими водночас. Тільки б Оберон не здогадався, про що я подумала.

Та головне — надія є. Маленька, але є.

— Ваша величносте, а якщо принцеси самі, з доброї волі, повернуть вам вашу обіцянку?

Оберон уважно поглянув на мене. Зрозумів він чи ні, що за ідея у мене народилася?

— Вони не повернуть, — сказав він нарешті. — Знаєш, як тільки навколо рознеслися чутки про сестер-охоронниць, до нас юрмами посунули різні наречені. Але жодна з п’яти принцес не проміняла майбутнього принца на сімейне щастя тут і зараз.

— Зрозуміл-ло, — я закусила губу. — А ви з ними порозмовляти не намагалися?

— З нареченими?

— Із принцесами!

— Про що?

— Про те, що так поводитися — кепсько!

— Я дав їм обіцянку. Як мені пояснити, що чекати на її виконання — кепсько?

— Можна, я з ними поговорю? — запитала я недбало.

Лишенько, як мені було страшно, поки чекала на відповідь!

— Не варто, Ліно, — сказав король, і моє серце ухнуло в п’яти. — Хоча… Як хочеш.

Я перевела подих. Надія зміцніла.

— Ваша величносте, а якщо мені вдасться вмовити не всіх принцес, а тільки деяких? Чи хоча б одну?

Король пильно подивився на мене. Встав, пройшовся перед дошкою взад-уперед, під його підошвами хрускотіли шматочки крейди, але він не звертав