Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

матері стає змістом простого, позитивного едіпівого комплексу[80]. Руйнування едіпового комплексу у зв’язку з нарощуванням свідомості означає відмову від об’єктної прив’язаності до матері, що зумовлює посилення ідентифікації з батьком, тобто відмову від несвідомої амбівалентної установки щодо нього. Внаслідок позитивного розв’язання едіпової ситуації зберігається любовне (ніжне, а не хтиве) ставлення до матері та посилюється мужність. За негативної ситуації формується вороже ставлення до матері й посилюється фемінізація чоловіка. Посилення ідентифікації дівчинки з матір’ю зміцнює її жіночий характер. Але дівчинка також може ідентифікувати себе не з матір’ю, а з батьком як втраченим сексуальним об’єктом, зміцнивши чоловічі (мужні) риси свого характеру. Тому аналіз переходу едіпової ситуації в батьківську або материнську ідентифікацію, що залежить від онтогенетичної сили нахилів тієї чи іншої статі (якщо брати до уваги вплив бісексуальності на едіпів комплекс), є важливою подією у формуванні національної мужності та національної жіночості.

Вторгнення бісексуальності, що ускладнює аналіз відносин між первинними виборами об’єкта й ідентифікацією в результаті сексуальної фази, дало підставу Фройду стверджувати, що характер постає на основі осаду з двох, узгоджених між собою ідентифікацій: материнсько-батьківської. Однак ідеал-Я або Над-Я як ядро моральної інстанції, вважає Фройд, не є простим осадом від перших виборів об’єкта, які здійснює Воно. Над-Я Фройд пов’язує винятково з батьківською семантикою, тобто з владною, категорично-імперативною мужністю: «Над-Я зберігає характер батька, і чим сильніший був едіповий комплекс, тим стрімкішим було його витіснення (під впливом авторитету, релігії, освіти і читання), тим жорсткіше згодом Над-Я володітиме Я як совість, а може, і як несвідоме почуття провини»[81]. Відокремлення мужнього Над-Я від реалістичного Я відображає, за Фройдом, головні риси не лише індивідуального, але й національного розвитку. На закид, що психоаналіз не цікавиться «вищим, моральним, надособистим», Фройд відповідав: «Цей закид є несправедливий двічі — історично і методологічно»[82]. Історично, оскільки психоаналіз вважає моральні та духовні тенденції в Я такими, що спонукають до витіснення інстинктивного. Методологічно, оскільки шляхом аналітичного розчленування нормальних і перверсивних явищ, психоаналіз займається вивченням витісненого у душевному житті, натомість ідеал-Я, або Над-Я, розглядається як інстанція витіснення, що втілює ставлення до батьків, інтроектується (переводиться у внутрішній план), і є тут вищою духовною сутністю. Отже, утворення психічної інстанції ідеалу-Я (Над-Я) означає у психоаналізі народження феномену мужності. «Виставивши цей ідеал, — пояснює Фройд, — Я змогло оволодіти едіповим комплексом і одночасно підкоритися Воно. У той час, як Я є представником зовнішнього світу, реальності, Над-Я виступає йому назустріч як представник внутрішнього світу або Воно. І ми тепер підготовлені до того, що конфлікти між Я і ідеалом-Я в кінцевому підсумку виразять протиріччя реального і психічного, зовнішнього і внутрішнього світів»[83].

Історія утворення ідеалу-Я пов’язує його з філогенетичною (архаїчною) спадщиною індивідуума. Ідеал-Я як мужнє начало в людині, що містить у собі високе батьківське начало, дає змогу пояснити Фройду, наприклад, християнську релігію як символічне вираження духовного потягу до Батька, совісне начало — як символічну роль Батька, що перейшла до вчителів і духовних авторитетів і сформувала власну моральну цензуру, провину — як переживання конфлікту між вимогою совісті і вчинками Я тощо. У психоісторії літератури не можна обійтися без аналізу національного Над-Я, що втілює національну мужність і буде символізуватися у результаті багатократно повторених спроб, тобто у багатократно повтореній індивідуальній творчості письменників — носіїв коду національної літератури.

Історія людської цивілізації (як історія патріархальної цивілізації), згідно з психоаналізом, починається з табу на інцест і батьковбивство, спричиненого усвідомленням інстинктивного бажання синів умертвити батька. На основі різноманітних прикладів з художньої літератури і міфології Фройд доводить, що не аналітик породив своєю психікою едіпів комплекс, а едіпів комплекс присутній у загальнолюдській системі, тобто відображає об’єктивну реальність. Едіпова ситуація як неминуче відтворювання в індивідуальному розвитку кожної людини батьківського закону (табу на інцест та батьковбивство) є кодом психоаналітичної теорії.

Аналізуючи праці одного із теоретиків психоісторії Ллойда де Моза, американський учений С. Гроф звертає увагу, що ці праці підтвердили унікальний факт: регресивний інфантильний матеріал, пов’язаний з едіповою ситуацією, відіграє провідну роль у величезних політичних кризах: «Результати вивчення великої кількості історичних криз змушують думати, що політичні та військові лідери замість того, щоб бути сильними едіповими фігурами, стають „сміттєвими баками“ для витіснення почуттів окремих осіб, груп і навіть цілих націй»[84]. На матеріалі соцреалізму ми зможемо також переконатися у правомірності цього твердження, пов’язаного з українськими проекціями на образ Леніна-Сталіна в епоху тоталітаризму.

Отже, аналізуючи інфантильну сексуальність, Фройд розрізняє часткові інфантильні потяги, яким відповідають певні ерогенні зони, і цілісний зрілий сексуальний потяг. Потяг є одним із понять, що відмежовує душевне від тілесного, адже він має відношення до соматичного (тілесного) джерела, тобто джерелом потягу є збуджуючий процес в якійсь певній частині людського тіла. Специфічно сексуальне збудження пов’язується з ерогенною зоною, тобто тією частиною тіла, де зароджується частковий сексуальний потяг[85]. Психосексуальний розвиток людини Фройд розглядає двофазово: спершу як розщеплений розвиток соматичних і психічних процесів, які не зв’язуються до певного часу, згодом як прорив інтенсивного, душевного, любовного руху «до інервації геніталей», що означає синтез сексуального і духовного як ознаку нормальної єдності любовної функції[86].

З. Фройд звернув увагу, що кінцева форма психосексуального життя не є лише результатом вродженої конституції, адже існують модифікуючі впливи випадково пережитого в онтогенезі, тому при аналізі має бути врахована єдність конституційних і випадкових факторів та їх взаємне відношення: «Конституційний момент повинен чекати переживання, яке сприяє його проявленню. Випадковий момент потребує підтримку конституції, щоби виявити дію. Для більшості випадків можна уявити собі так званий “додатковий ряд”, в якому знижена інтенсивність одного фактора вирівнюється завдяки підвищеній інтенсивності іншого фактора»[87]. Отже, психоаналітичне дослідження спирається на принцип реальності, внаслідок якої етіологічний (причинний) ряд розкладається на два аспекти: сприятливий (dispositionel) та остаточний (definitif). У сприятливому виявляється спільна дія конституції і випадкових переживань, в остаточному — схильності і травматичне переживання. А всі моменти, які заважають природному психосексуальному розвитку, викликають регресію, повернення назад. У психоісторії української літератури особливо відчутним був фактор затримки, сплутаності процесів природного розвитку, зумовлений російсько-імперською психополітикою.

NB

ПСИХОІСТОРІЯ літератури як філогенез розбудовується на основі онтогенезу як індивідуального розвитку дитини на шляху до зрілої свідомості. В онтогенезі закладаються материнський і батьківський коди. Материнський код втілює інстинкт життя і його відношення до інстинкту смерті.

ОСКІЛЬКИ материнський код формується на основі співвідношення двох інстинктів, або лібідозних (любовних) і деструктивних (руйнівних) імпульсів, то психосемантика орально-садистських та анально-садистських атак щодо материнського тіла закладає перші психічні уявлення та