Читати книгу - "Ніч лагідна"

Той, хто говорив це, позадкував і наштовхнувся на Розмері. Тоді адміністратор студії сказав:

— Обережно, Ерле, це міс Хойт.

Вони бачилися вперше. Брейді справляв враження енергійної, запальної людини. Потискуючи їй руку, він окинув її швидким поглядом — знайомий початок, що вже не бентежив дівчину, а лише викликав невиразне почуття зверхності до співрозмовника. Якщо її особа являє собою якусь вартість, то чом не скористатися з цього?

— Я вас чекав з дня на день, — сказав Брейді. Голос його звучав надто владно як на буденну розмову, та заразом у ньому вчувався легкий призвук кокні. — Як вам їздилось?

— Непогано, але вже хочеться додому.

— Та що ви! — запротестував він. — Не поспішайте, я хочу поговорити з вами. Я дивився вашу «Татову доньку» в Парижі — мушу вам сказати, зроблено чудово. Після перегляду я одразу ж зателефонував у Голлівуд, щоб довідатися, чи ви маєте новий контракт.

— На жаль, я вже маю іншу пропозицію.

— Який фільм, господи, який фільм!

Щоб не всміхнутися на знак згоди, бо це було б нескромно, Розмері насупилася.

— Нікому, однак, не хочеться лишатися все життя героєм однієї картини.

— Авжеж, авжеж, цілком слушно. Які ж у вас наміри?

— Мати вирішила, що мені слід відпочити. А повернувшись, ми або підпишемо контракт з «Ферст нешнл», або поновимо угоду з «Феймес».

— Хто це «ми»?

— Моя мати. Вона веде всі мої справи. Я без неї — ні кроку.

Він знов окинув її очима з голови до ніг, і Розмері раптом відчула, що цей погляд прошив її наскрізь. Ні, він не примусив серце радісно затрепетати, не викликав того щасливого піднесення, яке вона відчула вранці на пляжі під поглядом Діка Дайвера. Це був ніби електричний розряд. Очі Брейді зрадили його хіть, і попри свою дівочу цноту Розмері подумала, що могла б віддатися йому. Віддатися, а через півгодини забути про нього, як забувають про партнера, якого цілують перед кінокамерою.

— Де ви зупинилися? — спитав Брейді. — Ага, у Госса. Ну що ж, і в мене цей рік розпланований до кінця, але моя пропозиція лишається в силі. Відколи я працював з Конні Толмедж, ви — перша дівчина, яку я заангажував би відразу і не вагаючись.

— І я б залюбки у вас знялася. Чому ви не повертаєтесь до Голлівуда?

— Ненавиджу те бісове кубло. Мені й тут добре. Почекайте—я дозніму цей епізод і покажу вам студію. Він повернувся на площадку і стиха почав щось пояснювати акторові-французу.

Минуло п’ять хвилин — Брейді все говорив, а француз слухав, переступаючи з ноги на ногу, й кивав головою. Нараз Брейді обернувся, гукнув щось угору, і в ту ж мить, засичавши, спалахнули юпітери. Розмері знов огорнули знайомі звуки Лос-Анджелеса. Не боячись ні цих звуків, ані темного лабіринту перегородок, охоплена бажанням знов опинитися вдома, вона рушила до виходу. Знаючи, в якому настрої буде Брейді після зйомок, вона не хотіла продовжувати розмову з ним, але почуття, навіяні перебуванням на студії, не залишили її й після того, як вона вийшла за браму. Середземномор’я вже не здавалося їй сонним царством: адже й тут знімали фільми! Всі без винятку перехожі на вулицях тепер подобалися їй, і по дорозі на вокзал вона купила собі пару сандаль.

Мати була задоволена: Розмері дотрималась усіх її напучень, — але вона хотіла якнайшвидше благословити дочку на самостійне життя. Хоч на вигляд місіс Спірс була жінка бадьора й діяльна, душа її втомилася. Доглядати смертельно хворого — тяжке випробування, а їй випало пройти через це двічі...

 VI

Приємно збуджена рожевим вином, Ніколь Дайвер вийшла після ленчу в свій чудовий—жодної зайвої травинки! — сад і пішла стежкою, так високо схрестивши руки на грудях, що штучна камелія на плечі торкнулася її щоки. Сад починався від будинку — разом вони утворювали одне ціле — і з двох боків межував із старим селом, а його нижній край уступами спускався до моря.

Попід кам’яною огорожею з боку села все було запорошено: покручені виноградні лози, евкаліпти й лимонні дерева, навіть садова тачка — недавно покинута тут, вона вже вгрузла в землю, змертвіла й почала трухлявіти. Ніколь не раз дивувалася, що з другого боку огорожі, за грядкою півоній, починався зовсім інший світ — царство зелені й прохолоди, де, омиті ніжною росою, кучерявилися пелюстки й листя.

На шиї Ніколь був пов’язаний бузковий шарф, і бузковий відсвіт від нього, якого не могло знебарвити навіть сліпуче сонячне проміння, лягав на її обличчя й на землю під її ногами. Обличчя було зосереджене, майже суворе, лише у виразі зелених очей прозирала якась розгубленість, безпорадність. Її золотаве колись волосся потемнішало, але тепер, у свої двадцять чотири роки, вона була вродливішою, ніж у вісімнадцять, коли золоть кучерів затьмарювало всі інші її принади.

Оповитою ледь чутним запахом квітів стежкою з бордюром із білих камінців вона вийшла на майданчик, з якого видно було море; тут між віттям смоковниць висіли не засвічені ліхтарики, під великим базарним парасолем із Сієни стояли стіл і плетені крісла, а посередині височіла величезна пінія, найбільше дерево в саду. Ніколь зупинилась і, неуважливо дивлячись на густий поріст ротиків та красолі під пінією — наче хто навмання сипнув під дерево жменьку насіння, — прислухалася до сердитих голосів і плачу, що раптом долинули з дому; певно, діти щось не поділили між собою. Коли галас розтанув у гарячому повітрі, вона рушила далі, повз калейдоскоп півоній, що стелилися рожевими хмарами, чорних і коричневих тюльпанів, тендітних троянд на фіолетових стеблах, троянд прозорих, мов цукрові квіти у вітрині кондитерської, — аж поки це бурхливе скерцо кольорів, мовби досягши найвищого напруження, не урвалося зненацька — далі вологі східці збігали на п’ять футів униз, на другий виступ.

Тут була криниця, і цямриння над нею навіть у найспекотливіші дні лишалося вогким і слизьким. Обійшовши криницю, Ніколь піднялася східцями, що вели на город. Хода в неї була швидка — вона любила рухатися, хоч іноді здавалася втіленням спокою— глибокого й загадкового. Пояснювалося це тим, що в неї був невеликий запас слів, а ще менше — віри в їхню силу, отже, на людях Ніколь здебільшого мовчала, докидаючи слово лише тоді, коли без цього вже не можна було обійтися, — і то з ощадливістю, яка межувала із скупістю. Але коли така небалакучість починала бентежити