read-books.club » Публіцистика » Леонід Кравчук 📚 - Українською

Читати книгу - "Леонід Кравчук"

139
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Леонід Кравчук" автора Андрій Анатолійович Кокотюха. Жанр книги: Публіцистика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 7 8 9 ... 26
Перейти на сторінку:
втрачало позиції. Ось як згадує про той період письменник Роман Іваничук: «Коли Головою Верховної Ради обрали Леоніда Кравчука, всі ми відчули, що є серед партократів сили, які добре відчувають політичну перспективу. Тоді, коли Івашко та Губенко необачно робили ставку на комуністичну партію, Кравчук складав продуману, хоч і не завжди безпомилкову свою програму, – і коли вже пішло на парламентські фацеції, то я процитую кілька висловів Леоніда Макаровича. Вони характеризують його сутність – хитрого, мудрого, обтічного, впертого і не завжди послідовного політичного діяча: «Критику приймаємо, але пропозицію відхиляємо як таку, якої нема»; «Все можна, тільки не буде такої можливості»; «Хай буде нонсенс, аби було ясно». Якщо комусь нічого не зрозуміло, то Кравчук добре знає, що говорить і чинить. І що характерно: з опозицією він ніколи не поривав джентльменських стосунків».

Інший письменник, Валентин Чемерис, продовжує тему: «Для того, щоб очолити Верховну Раду, треба бути такою особистістю, як Кравчук, а не такою, як Івашко. На відміну від свого тимчасового попередника на посту спікера парламенту він прагнув служити не чужій, а своїй державі, вивівши її перед цим із чужої залежності. Щодо свого високого тодішнього поста в ЦК КПУ, то на запитання журналістів, чи залишить він його, Кравчук відповів ствердно: «На наступному Пленумі ЦК КПУ мене звільнять від обов’язків секретаря ЦК». Так і сталося: 23 вересня 1990 року Леоніда Макаровича звільнять від обов’язків другого секретаря ЦК. Нічого дивного в цьому нема – адже на той час членом компартії Кравчук уже не був – у серпні 1990 року заявив про свій намір здати партквиток[1]. А ще раніше, 24 липня, на другий день після вступу Кравчука на посаду спікера Верховної Ради УРСР і в його перший офіційний робочий день, в Києві застрайкували електротранспортники. До них приєдналися тролейбусні парки столиці. Патріотично налаштовані кияни блокували Хрещатик, вимагаючи підняти біля міськвиконкому жовто-блакитний прапор. Відповідної постанови про національну символіку Верховна Рада ще не приймала. Але вже під вечір прапор майорів біля приміщення, де зосередилася тодішня київська міська влада (тепер це – Київська міська державна адміністрація, або ж – мерія).

2 жовтня 1990 року на площі імені Жовтневої революції в Києві (тепер – майдан Незалежності) розпочалася акція протесту, яку нарекли «студентською революцією на граніті». Керовані київськими та львівськими студентами, молоді люди з усіх регіонів України зібралися в центрі Києва і почали голодування протесту. Вони вимагали демократичних перетворень, заборони компартії, відставки деяких членів уряду, скасування обов’язкової служби в армії, а для тих, хто піде служити, вимагали проходження служби лише на території України – список вимог був великим. Спочатку влада робила вигляд, що нічого не відбувається. Але згодом ігнорувати студентів вона вже не могла, і лідери голодування, серед яких були Олесь Доній та Маркіян Іващишин, спочатку зустрілися з Леонідом Кравчуком, а потім були допущені для виступу в Верховну Раду. За два тижні влада домовилася зі студентами щодо основних пунктів вимог і частково задовольнила їх, хоча згодом більшість домовленостей було скасовано. Але процес було не зупинити: національно-демократичні сили вже могли цілком реально тиснути на діючу владу. 2 березня 1991 року Президія Верховної Ради на чолі з Леонідом Кравчуком постановила демонтувати скульптурне зображення В. І. Леніна в сесійній залі. Рік тому Леонід Макарович подібну пропозицію категорично не підтримав, тепер же, за його словами, для цього настала відповідна ситуація. Протягом цього, без перебільшення, історичного року такого роду «відповідні ситуації» виникали дуже часто, і Леонід Макарович завжди користувався ними – причому так, що сам факт їх виникнення виглядав його особистою заслугою.

Загибель імперії

Критична межа

Наприкінці 1990-го на початку 1991 року складалося враження, що український рух досяг необхідної критичної маси і що тепер його найближчим завданням є завоювання політичної влади в республіці. Можливість легального приходу до влади відкрилася після прийняття ще наприкінці жовтня 1989 року Верховною Радою Української РСР рішення про проведення безпосередніх змагальних виборів до рад усіх рівнів. Однак результати березневих виборів 1990 року стали розчаруванням для демократичної опозиції. Їй вдалося завоювати лише четверту частину всіх місць у парламенті. Найкращими були результати в Галичині, де демократи виграли 43 із 44 місць. У Центральній Україні вони одержали половину голосів. Натомість у Східній і Південній Україні, за винятком деяких великих міст, як-от Донецьк і Харків, демократичний блок зазнав поразки. Вибори 1990 року показали, що КПУ втратила свою монополію на владу в Україні, але опозиція є недостатньо сильною, щоб перебрати цю владу в свої руки. Комуністично-номенклатурне ядро об’єдналося у групу «За суверенну Радянську Україну», лідером її став Олександр Мороз. Ця політична сила налічувала 239 осіб із загального числа 442 депутатів. Так виникла спільнота під невибагливою назвою «Група 239».

«Що можна сказати про «Групу 239»? – згадував згодом Леонід Кравчук. – Це комуністи-депутати, які, з одного боку, хотіли ще більшої незалежності, але – незалежності від Москви, від Києва, взагалі – від усіх. Але, з іншого боку, вони не хотіли такої незалежності, щоб Україна була державою, такою державою, яка б мала державний статус. Вони бачили Україну тільки в Союзі РСР, тільки в складі КПРС і бачили її тільки як частину великої держави СРСР, тільки з якоюсь більшою часткою незалежності від Кремля, ніж тепер». Цій групі протистояло об’єднання більшості демократичних і декількох незалежних депутатів під назвою «Народна Рада», головою якого був Ігор Юхновський, а чисельність його становила 115—133 особи. Хоча «Народна Рада» була в меншості, їй нерідно вдавалося проводити свої рішення, уміло використовуючи різні методи парламентської боротьби – від бойкоту засідань до перетягання на свою сторону ціною далекосяжних компромісів незалежних і по-реформаторськи налаштованих кандидатів. «Коли демократи зібрали свою фракцію і назвали її «Народна Рада», то таким чином у нас стало дві ради: Верховна і Народна, – пригадує Кравчук. – Я відразу сказав: це неконституційно, бо Конституція не передбачає ніякої Народної Ради ніяким законом. Назвати можна як завгодно, але ж це не означає, що це якась альтернативна незалежна Рада».

З перших днів своєї діяльності Народна Рада заявила про свій намір боротися за здобуття Україною повної політичної та економічної незалежності. Вона поставила перед собою ряд завдань, головними з яких були усунення компартії від влади, демонтаж централізованої імперської системи Радянського Союзу і створення ефективної ринкової економіки. «Група 239» не почувала себе цілком певно як перед лицем постійного тиску знизу, так і в результаті послаблення позицій партійної номенклатури у сусідніх республіках, у першу чергу – в Росії

1 ... 7 8 9 ... 26
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Леонід Кравчук», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Леонід Кравчук"