Читати книгу - "Заложна душа"

низьку саманну стіну із старою перською ковдрою, що і складала всі прикраси маленького житла. На ковдрі висів ятаган, вигнутий та блискучий, немов зрізаний швидкою яничарською рукою місяць-молодик. Біля — полковничий пірнач і добре побита старий кобза. Коли сонце зазирало до бурдюга, то промені відбивалися від зимно-сріблястого леза ятагану, ніжно торкалися деки кобзи і висвічувалися на єдиній ясній струні, що тільки і вціліла на інструменті. Інші струни були іржаві, обірвані і закручувалися навколо кобзи: по всьому було видно, що давно вже пальці бандуриста не торкалися її...

Три дні козак пролежав у лихоманці. Німий пахолок дбайливо доглядав його, поїв дивним питвом, настояним на таємних травах, міняв скривавлені пов'язки і грав на скрипці. Весь цей час дід мовчки сидів під старою вишнею, і його обличчя попеліло від тяжких дум і передчуттів. Тільки іноді заходив до бурдюга, дивився мовчки недужому в очі і казав: — "Не квапся, очуняєш — тоді робота тобі буде".

Минуле поступово поверталося до пораненого. Неясні спогади ятрили його душу. Тоді він, непритомний, бився на лежанці, зривав із ран білі пов'язки, гукав когось на допомогу і когось проклинав...

На четвертий день, ще тільки роса впала на степ, дід Чорнояр зайшов до бурдюга і сів навпроти козака:

— Підіймайся, козаче, час до роботи.

Козак підняв голову, його очі відкрилися і він ледь спробував піднятися, спираючись на тремтячі руки.

— Діду, вмер я чи ні? — тільки й вирвалося з вуст козацьких.

Дід втомлено поклав вузлуваті долоні на посох:

— Хто його зна, синку? Поки живий...

На ці слова козак повівся дивно — схопився долонями за голову, впав на лежанку і тяжко застогнав:

— Ой, діду, краще було б мені вмерти, ніж знов на цьому клятому світі ряст топтати!

— Що ж із тобою трапилося, козаче, що ти цьому світові не радий? — співчутливо запитав старий.

— А те, що святу Січ москалі поруйнували, і Війська нема вже, і славне лицарство конає, і всю старшину у кайданах погнали до Сибіру!

На такі слова старий важко задихав, піднявся і, спираючись на посох, пошкандибав на двір. Здавалося, що за одну мить він втратив решту своїх сил.

За хвилину німий угледів, що козак пнеться до ковдри на стіні, а скоріше до ятагана, щоб смерть собі заподіяти. На таке знов пришкандибав до бурдюга і старий. Пхнув лівою рукою німого із дверей, а сам гукнув:

— Так, що ж ти, бісова душе, сто копанок чортів тобі в печінку, москалі тебе не дострелили, так ти сам собі ганебну смерть здумав заподіяти!

— А нащо мені жити, якщо я наказу курінного не виконав, а Військо розпалося, як кукіль солом'яний! — промовив до старого козак із болем.

— Знав я, що так трапиться, казав і кошовому, та хіба послухали ці собачі сини старого! Казав колись і гетьманцям... Пропали пани гетьмани, а кобила порох з'їла... Невже січовики не бачили, що полкові козаки вже пікінерами й гусарами поробилися! От і дослужилися Москві! Свою славу кинули під лаву! — дід Чорнояр сплюнув і подивився на запорожця, –а тепер розкажи, як до цього дійшло.

І козак, захлинаючись від люті та відчаю, почав розповідь... Про те, як учорашні брати по зброї — московські війська, вертаючись із турецької кампанії, несподівано оточили Січ, як січовики вже виставили гармати із стін і на шанцях, щоб привітати гостей свинцевими галушками, і як січовий архімандрит та кошовий слізно вмовили товариство скласти зброю, і як пішли із хлібом-сіллю, а повернулися закуті у кайдани, і як зганьбили запорожці своє лицарство, піддавшись москалям без бою, віддали свою зброю; як на їх очах руйнували церкву січову, розривали могили козацькі і викидали кості, шукаючи скарби; як зібрались найзапекліші запорожці із Андрієм Ляхом за Дунай до турка, а найбільш затяті вирішили битися і серед них він — Остап Лелека, який за наказом свого курінного кинувся по зимівниках піднімати низовиків до зброї; але напоровся на московський пікет, застрелив капітана, зарубав двох драгунів і, поранений, ледь відірвався від погоні, і, вже конаючі, щоб не впасти, прив'язав себе чересом до шиї коня, і як марилося йому, що вмер і підіймається на козацьку чайку...

Дід із кам'яним обличчям слухав довгу розповідь. Тільки плечі його ламалися й очі поступово затягував морок. Коли Остап скінчив розповідь, старий довго мовчав, потім промовив:

— Що ж, синку, Запоріжжя пропало, але лицарі залишилися. Буде тобі велика справа. Тільки нехай спочатку рани твої як слід загояться...

...Вночі по небу спалахувало багряне полум'я, там, де були зимівники, тягнуло згарищем і стояли заграви. Вовки високо завивали на повний зловісний місяць. Раптово підіймався вітер, крутив високий стовп чорного пилу і несподівано опадав. Зграї воронів із кряканням кружляли у темному небі. Схарапуджені дикі коні нажахано носилися степом. Худоба перелякано збивалася докупи й жалібно ревла...

Остап прокинувся серед ночі — тяжке сновидіння тиснуло на серце. У бурдюгу було світло — горіла біла свіча. Дід сидів на лаві. Перед ним на столі — грубезна книга. Кістлява рука старого лежала на цупкому жовтому листі. Чорнояр хмурив білі брови, проводив рукою по оселедцю і зрідка гортав тяжкі сторінки книги. Остапу здалося, що чорні літери наливаються червоним і зловісно світяться. Раптом дід відсахнувся від книги і поточився, тяжко навалився на стіл і схопився за голову — очі його палали дивним синім полум'ям. Тільки одне вигукнув Чорнояр у розпачі:

— Ожив Мрець! Прокляття мені!

* * *

Наступного дня запорожець вже вийшов до маленького дідового саду. Старий сидів на своєму звичному місці під вишнею. Козак шкутильгав, спираючись на плече німого. Прохромлену багнетом ногу він важко тягнув по траві.

— Чолом тобі, діду. — схилив голову козак.

— Чолом і тобі, Остапе. — відповів дід.

— Багато я ран бачив, але не чув, щоб рани на людині як сніг сходили, — тихо сказав Остап, дивлячись прямо у дідові очі.

Чорнояр байдуже відповів:

— Буває і не таке, козаче... За два дні метелицю танцювати будеш.

Остап кинув рукою:

— Хіба що знов на московському багнеті...

Дід суворо глянув на нього. Потім уставився кудись у небо. Вони мовчали. Повітря поступово пропікало липневе сонце. Стояти було важко. Німий притягнув великий опецьок — і козак опустився на нього. Нарешті, дід промовив, дивлячись кудись повз Остапа:

— За Мазепи-гетьмана я на Січі у Полтавському курені козакував. Більшість товариства січового, із Гордієнком на чолі,