Читати книгу - "Мантра-омана"

чужими, а сюжет — банальним і безглуздо-нудним. Живуть там собі у своїй Санта-Барбарі і горя не знають. І знову перервалися на найцікавішому. Це щоб взнати, чи померла Іден, треба чекати аж наступного понеділка! Та якого там понеділка, кілька років треба чекати! Падлюки. Заробляють на своєму оперному «милі» шалені гроші, безбожно халтурять, і їм це все пробачається! А вона чим гірша?..

Справді, чим? Відхрестившись від кілометрів осоружної «Санта-Барбари», як опальний єретик відрікається від свого Господа Бога, Енн Марі полізла на антресоль і дістала з купи непотребу (дякувати Богу, все ніяк руки не доходили викинути) стару запилюжену друкарську машинку, що лишилася тут ще від попередніх винаймачів. Краєм подолу витерла з неї пилюку. А відтак — спробувала уявити власну, інакшу «санта-барбару», котра має принести їй силу-силенну грошей. І панування над світом, тобто над смаками найвибагливіших домогосподарок, а згодом — їхніх батьків, друзів та чоловіків-коханців, коли вже на те пішло. Так, Енн Марі знає, що їм треба! І розпалений безвихіддю розум невпинно запрацював.

…У центр оповіді вона вирішила поставити якусь соціально важливу і бажано нездоланну проблему. Про рівність усіх рас, наприклад (хоч сама не стомлювалась складати подяки якійсь вищій сутності за те, що народилася «білою»).

Далі — дилема «батьки і діти»: дякуючи тій самій сутності, а також Івану Сергійовичу Тургенєву, кінця-краю їй не передбачається. Тож це має розтопити найхолодніші серця.

Ну й нарешті — велике і світле кохання, яке з кожним наступним розділом має лише зростати і світлішати. Дарма, що трапиться воно, звісно ж, між представниками різних рас. Подробицями інтимних сцен вона вирішила його не перевантажувати, більше брала «почуттями», щоб потім можна було глянути в очі сусідам — тітці Тані, зокрема; зате додала чималенько убивств, крадіжок та інших кримінальних злочинів (про жалісливу тітку Таню чомусь більше не йшлося). Бо Енн Марі не хотілося творити слабких характерів (надивилася на них в кіоску через дорогу, щовечора наливаючи тим «характерам» чарки оковитої по два п’ятдесят). Кожен витворений нею персонаж коштував цілої армії. Як напише згодом один із поважних оглядачів-критиків: «…на сторінках її романів завжди вирувала війна». Війна, до якої в реальному житті небагато хто здатний, — могла б додати Енн Марі Скотт.

Про назву, як зараз пам’ятає, довго не думала: що може бути ефектніше, аніж прикрасити обкладинку красивим (вигаданим) ім’ям головного героя! Приміром, Арісто. Чим ото не граф Монте-Крісто?

Лишалася дрібниця — перенести все то на папір. Інакше — довіку кіоск через дорогу та всюдисущі таргани.

Тієї ночі спати вона так і не лягла. Не лягла і наступної. І післянаступної. Стукіт друкарської машинки не припинявся у вашій хаті ані вдень, ані вночі. Відкілясь бралися слова, спліталися, наче в гарячці, у виструнчені рядки речень, що творили собою відверті, пронизливі і часом лякаючі історії «з життя»…

Вряди-годи скидалася до дітисьок, готувала їм таке-сяке їдло, проводжала й зустрічала зі школи (якщо не забувала), прала осточортілі речі, котрі вони, й оком не змигнеш, встигали замастити… А десь за місяць, заточуючись од хронічного недосипання та перевтоми, Енн Марі примарою постала на порозі найближчого видавництва. З рукописом першого тому власної книжки («Арісто») в целофановому пакєті із затертим зображенням Сінді Кроуфорд (були такі пакєти, хто пам’ятає).

Прийняли майбутню зірку не дуже гостинно, з огляду на її простакуватий вигляд, манери і, звісно, пакєт. Проте рукопис забрали («Ми вам подзвонимо»).

Не подзвонили. Тож вона навідалася до видавництва ще раз, цього разу в коротшій спідниці, з намальованими червоним губами і без пакєта. Прорвалась до головного редактора. І зробила те, на що була здатна хіба що одна з найнегативніших героїнь її роману, та й то за кадром. Спрацювало. За кілька місяців світ вашого міста побачила новомодна книжка молодої авторки з чудернацьким ім’ям. Рекламні щити в центрі та на виїзді з міста волали про відкриття нового таланту. Книжка почала розкуповуватись.

Так народилася Анна Кінг (в Енн Марі Скотт вона перекинеться пізніше, коли користуватись прізвищем знаменитого (Стівена?) Кінга стане дещо не комільфо). Тим часом Анна Кінг вийшла заміж за того редактора (кохання спалахнуло), і нові томи «Арісто» регулярно, як місячні у незайманки, почали окуповувати книжкові полиці вже навіть не міста, а країни. А потім модною письменницею зацікавилися закордонні видавці та власники кіностудій.

Щойно зрозумівши, що схопила Бога за бороду, майже Енн Марі Скотт розлучилася зі своїм редактором та вигаданим ним плагіатом-ім’ям (відсудив, падлюка) і почала пакувати валізи. Усі таргани у її житті на той час були благополучно потруєні і забуті, а діточки-кровопивці, дякувати Богу, вже досягли повноліття.

Відписавши кожному з вас по п’ятнадцять тисяч баксів, на тому вона вважала свій материнський обов’язок виконаним і з вільним серцем вшилася за кордон. Звісно, ви теж могли поїхати з нею, якби дуже захотіли. Але Вітасика не випустили через легку судимість, а ти не поїхала, бо в тебе був Влад. А потім він зник із твого життя.

4

Твої спогади перериває насторожено-запитальний голос Енн Марі Скотт, коли нарешті Господь Бог вирішує з’єднати вас у всемогутньому телефонному роумінґу, і вона з третього дзвінка спромагається взяти слухавку.

— Привіт, мамо! — радісно-перелякано випалюєш ти. — Як справи?

— Єва? — спочатку вона дивується. А потім опам’ятовується, і її обуренню немає меж. — Не смій так називати мене на людях. Всі ж бачать, я швидше схожа тобі на сестру, ніж на матір!

Ти не зовсім уявляєш, хто саме бачить і порівнює вас по телефону, але віриш у дива пластичної хірургії і про всяк випадок погоджуєшся:

— Добре. То… як справи?

— Як справи?! — розмовляє вона, треба сказати, з ледь вловимим акцентом тієї мови (французької чи англійської), котру ти досі ніяк не відважилась (бо не бажалося) вивчити. — Краще скажи, що ти вже там накоїла? Ти ж дзвониш не просто так? — і вже тихіше. — Певно, гроші закінчились?

— Так! — спересердя відповідаєш ти. — Власне, ні. Мені просто треба, аби хто прихистив мого кота. Не те, щоб назавжди, ти не подумай, а так… на деякий час, — вже зовсім безсоромно брешеш.

— Отого твого… — непевно пробує пригадати матуся (пардон, Енн Марі Скотт) котяру-монстра, що був налетів на неї, як кажан, під час першої і останньої їхньої зустрічі.

— Ти не думай, він виправився! — (І де ти так навчилася брехати?) — Тепер він двічі думає, перш ніж на кого накинутись!

— Навряд чи. Коти, як і чоловіки, невиправні, — виносить безапеляційний вердикт із високої дзвіниці власного життєвого досвіду Енн Марі Скотт.

— Ну то як, береш чи